На вільне місце поруч із ним сів дідусь. На вигляд йому було років сімдесят, не менше. Сивоволосий, в окулярах, чоловік розстібнув куртку і дістав із внутрішньої кишені електронну книгу. Намагаючись знову повернутися до читання, Кеншьо не міг перестати думати як це дивно виглядає. Пʼятнадцятирічний він тримає в руках книгу, яка може мати більше років ніж цей дід, поки старий збільшує шрифт в електронному символі сучасної літератури. 

Дивлячись тепер на ста рого поруч, він думав, що щось в цьому світі пішло не так. Що він був не на своєму місці. А плавання так насправді було втечею від таких думок. Саме таких. Думок, від яких в голові утворювалось торнадо. Від яких ребра розпирало. Наче всередині щось, що до цього було не більше ніж шматком гуми, раптом почало наповнюватись повітрям. Так швидко, що з кожною секундою місця між ребрами ставало все менше. Недостатньо. Воно тиснуло на них, намагалося зламати. Заповнити собою все тіло Кеншьо. Він сидів скручений на трамвайному сидінні, плечі осунулися вперед від тиску. Повітря циркулювало у горлі. Це наповнене щось заповнило собою і його легені. У вухах дзвеніло його власне серце. Його думки були лише про цей стан, про те, що потрібно відволіктися. Але звичні сюжети і ідеї сховалися в його власному розумі. 

(Зображення згенеровано ШІ)

Фрагмент із книги "Там, куди відлітають паперові журавлі"