Вітаю, шановне панство та товариство, мої колеги, друзі, читачі й усі, хто просто випадково опинився на сторінках мого блогу! І ось нарешті настав той момент, коли я можу зібрати докупи все, що залишилося після цього марафону: враження, думки, емоції, відкриття й те, про що ще кілька днів тому навіть не знала, як говорити.

Коли береш участь у такому форматі вже не вперше, він поступово перестає бути просто експериментом. Це вже свідомий крок за межі власного затишного простору — туди, де доводиться відкриватися новим історіям, іншим поглядам, чужим світам і водночас дозволяти комусь зазирнути у твій.

Читати книги колег-авторів — це справді окремий вид мистецтва. Адже за кожним текстом я бачу не лише літери, слова й сторінки. Я бачу живу людину, яка наважилася винести назовні частинку свого внутрішнього світу. Бачу години, проведені над текстом, сумніви, переживання, пошуки потрібного слова, хвилювання перед публікацією і ту особливу сміливість, яка потрібна, щоб дозволити незнайомим людям прочитати те, що колись існувало лише у твоїй голові.

І, мабуть, саме тому до книг колег я ставлюся трохи інакше. За кожною історією для мене стоїть не просто автор — стоїть людина, її час, її емоції, її досвід і частинка душі, залишена між рядками.

Перед тим як ми вирушимо у цю маленьку мандрівку сторінками прочитаних історій, хочу одразу з вами домовитися про одну річ.

Якщо в моїх відгуках десь з’являться критичні нотки — будь ласка, не сприймайте їх як спробу образити чи знецінити працю автора. Для мене це, навпаки, ознака максимальної уваги до тексту.

Я сама пишу й чудово знаю, скільки всього залишається за межами готової сторінки: години роботи, сумніви, пошуки потрібних слів, переживання за героїв і те величезне внутрішнє зусилля, яке читач часто навіть не помічає. Тому я ніколи не дивлюся на чужий текст лише поверхово — мені цікаво зазирнути трохи глибше, побачити не тільки те, що написано, а й те, що стоїть за написаним.

Можливо, тут дається взнаки моя професійна деформація психолога: я звикла помічати деталі, звертати увагу на мотиви, емоції, поведінку й те, що часом ховається між рядками.

Тож мої зауваження — це не вирок і не оцінка автора. Це лише моя особиста реакція як читача, який справді уважно читав вашу історію.

Тому й цей марафон я знову розглядаю крізь свою улюблену «потрійну оптику» — одразу з трьох різних, але однаково важливих для мене позицій.

Як психологиня — я звертаю увагу на мотиви героїв, їхню поведінку та внутрішні конфлікти, на логіку подій, психологічні реакції, соціальні процеси й безліч тих деталей, які іноді залишаються непомітними під час звичайного читання.

Як авторка — бо я й сама пишу й чудово знаю, скільки праці, часу, сумнівів, пошуків і внутрішніх сил стоїть за створенням кожної історії. За кількома сторінками, які читач перегортає за вечір, можуть ховатися тижні, місяці, а іноді й роки роботи.

І, звісно, як читачка — та, яка просто обожнює книги, нові історії, незнайомі світи й те особливе відчуття, коли відкриваєш першу сторінку й ще не знаєш, куди саме поведе тебе автор.

Саме тому кожна книга в цьому марафоні для мене — це не просто текст, який потрібно прочитати й оцінити. Це можливість подивитися на одну історію одразу з трьох сторін і побачити в ній набагато більше, ніж може відкритися з одного погляду. Ну що ж, тепер, коли всі вступні слова сказані, час нарешті переходити до найцікавішого.

Погнали знайомитися з історіями, які цього разу дісталися мені в марафоні!

Є книги які гортаєш на автоматі, бо все це ти вже десь бачила. А є історії, які б'ють під дих і миттєво затягують у зовсім інший світ. Саме таким білетом в один кінець стала " В медових травах" - чудової авторки Лєни Міле.

Погляд читачки

Перше, що відчувається в «У медових травах», — це місце.

Ти ніби не просто відкриваєш книгу, а переступаєш поріг справжнього села. Не умовного села, яке потрібне автору лише для того, щоб розмістити там своїх героїв, а живого простору зі своїм характером, ритмом і пам’яттю.

Тут є робота, господарство, подвір’я, дороги, автобуси, домашні справи, розмови на кухні, турбота про рідних, знайомі люди, сусіди й ті особливі місцеві історії, які можуть роками переходити від одного покоління до іншого, щоразу набуваючи нових подробиць.

І мені дуже сподобалося, що авторка не намагається зробити з цього декорацію.

Село тут не стоїть десь на задньому плані, поки герої займаються «важливими» сюжетними справами. Воно живе разом із ними. Воно впливає на їхній побут, на їхні розмови, на стосунки, на те, як вони бачать одне одного і світ навколо. Саме тому книга має таке відчуття справжності.

Авторка не поспішає перетворювати кожну побутову сцену на драму. І, на мою думку, це одна з тих речей, які працюють на атмосферу особливо добре.

Життя ж не складається лише з великих подій.

Більшість нашого часу займають саме ці, на перший погляд, незначні речі: дорога додому, розмова за столом, робота до вечора, турбота про матір, випадкова зустріч, коротка поїздка автобусом, суперечка через якусь дрібницю.

Але саме з них і складається відчуття, що перед тобою не вигаданий картонний світ, а чиєсь справжнє життя.

І, мабуть, саме ця теплота буденності стала для мене однією з головних особливостей книги.

Вона не солодка й не навмисно сентиментальна. Це тихе тепло, яке виникає з простих речей. З людей, які можуть сваритися, але все одно залишаються поруч. З турботи, яку не завжди висловлюють словами. З дому, куди повертаються після роботи. З розмов, які можуть здаватися абсолютно звичайними, але саме вони й створюють відчуття належності до певного місця.

Мені також сподобалося, що історія не відкриває перед нами всі свої карти одразу.

Спочатку ми просто спостерігаємо за Яною, її життям, родиною, роботою та людьми, які її оточують. Ми знайомимося з її повсякденністю й поступово звикаємо до неї. Але десь поміж звичайних сцен починають з’являтися маленькі деталі, які змушують насторожитися.

Деякі реакції Яни здаються надто емоційними для того, що відбувається на поверхні. Деякі розмови залишають після себе відчуття недомовленості. Деякі згадки ніби випадково зачіпають щось давніше, ніж сама сцена. І поступово виникає відчуття: за тим життям, яке ми бачимо зараз, є ще одне — те, про яке нам поки що розповідають лише уривками.

Саме тому Яну не виходить сприймати як персонажку, яку можна зрозуміти за кількома репліками. У ній є певна внутрішня настороженість. Є речі, на які вона реагує не так, як можна було б очікувати. І мені цікаво не просто спостерігати за її теперішнім, а поступово дізнаватися, що сформувало її такою.

Андрій, своєю чергою, розкривається через інший бік життя — через родину, роботу, матір, брата, обов’язки й те, як він поводиться поруч із близькими. І тут мені сподобалося, що він не виглядає персонажем, якого спеціально створили для того, щоб читач одразу сказав: «Ось він, головний герой, він має бути саме таким». У ньому є простота. Є земність. Є звичайне людське життя. І саме тому за ним цікаво спостерігати. Особливо після його зустрічі з Яною.

Їхня зустріч для мене стала одним із тих моментів, які залишають після себе приємне очікування. Вона не виглядає штучно вставленою лише для того, щоб запустити любовну лінію. Навпаки — усе відбувається серед звичайної автобусної поїздки, розмов про медпункт, хвору матір та інших буденних речей. Але саме в цій буденності між двома людьми виникає перша іскра зацікавлення. І мені особливо сподобалося, що авторка не перетворює її одразу на велику любов. Є просто перше враження. Є цікавість. Є бажання дізнатися більше. І є відчуття, що ця зустріч може виявитися важливішою, ніж здається зараз.  Як читачці мені саме такого розвитку й хочеться: не готової відповіді, а можливості спостерігати, як двоє людей поступово впізнають одне одного.

Окремо хочеться сказати про родину. Вона тут не ідеальна — і саме тому здається живою. Герої можуть дратуватися одне на одного, втомлюватися, сперечатися, говорити різкі слова, не розуміти почуттів близької людини. Але водночас, коли виникає справжня потреба, вони залишаються поруч. Особливо сильно це відчувається в епізоді з матір’ю Андрія. Її раптове погіршення здоров’я змінює емоційний тон сцени. Те, що ще зовсім недавно було звичайним вечором після роботи, раптом набуває зовсім іншої ваги. І це дуже життєво. Тому що в реальності теж буває так: ми можемо цілий день думати про роботу, побут, дрібні образи, плани на завтра, а потім одна подія за кілька хвилин нагадує, що за всім цим є люди, яких ми любимо, і що звичайне життя насправді набагато крихкіше, ніж нам здається.

А ще мене зацікавили згадки про Жуків. Саме тут у тексті для мене вперше з’являється відчуття чогось майже загадкового. Залишені речі, зникнення людей, дивні випадки, місцеві перекази — усе це спочатку можна сприйняти як звичайні сільські історії, які живуть власним життям. Але водночас починаєш думати: а раптом за ними справді щось стоїть? Чи це просто місцевий фольклор? Чи пам’ять, яка з роками перетворилася на легенду? Чи авторка вже зараз залишає нам перші ниточки до чогось більшого? Саме такі деталі мені подобаються найбільше, тому що вони не кричать про свою важливість. Вони просто залишаються десь на периферії уваги, але потім раптом змушують повернутися до них подумки. І я вже точно не хочу їх забувати.

Погляд психологині

А от якщо відкласти емоції звичайної читачки й подивитися на історію професійним поглядом, вона стає ще цікавішою. Тому що тоді увага мимоволі зміщується з питання «що відбувається?» на питання «чому люди поводяться саме так?»

Для мене це завжди один із найцікавіших рівнів читання.

Я звертаю увагу не лише на слова героїв, а й на те, що стоїть за ними. На їхні мотиви, реакції, спосіб будувати стосунки, на те, як вони поводяться під тиском обставин, що дозволяють собі сказати й що залишають невисловленим.

І в «У медових травах» мені є за чим спостерігати. Яна цікава саме своєю неповною відкритістю. Ми не отримуємо готового пояснення її характеру, і це, на мій погляд, навіть краще. Адже в реальному житті люди теж не відкривають перед нами одразу всю свою історію. Ми спочатку бачимо поведінку, потім помічаємо повторювані реакції, звертаємо увагу на те, що викликає напруження, що змінює настрій, що змушує людину замовкнути. А вже потім починаємо розуміти, що за цим стоїть. Саме так я й сприймаю Яну. Не як персонажку, яку авторка вже повністю пояснила читачеві, а як людину, яку ще належить поступово пізнати.

Цікаво спостерігати й за Андрієм. Його ставлення до матері та брата, його готовність реагувати на проблеми родини, його місце всередині сімейної системи — усе це говорить про нього не менше, ніж прямий опис характеру. І тут уже стає цікаво дивитися на родину не просто як на набір персонажів, а як на систему взаємозалежних людей. У кожного своя роль. Свої очікування. Свої образи. Своє розуміння того, яким має бути інший. Іноді саме в таких звичайних сімейних сценах можна побачити набагато більше психології, ніж у великих драматичних монологах.

Мені подобається й те, що герої не виглядають психологічно «пласкими». У них є суперечності. Вони можуть хотіти одного, але робити інше. Можуть турбуватися про людину й водночас дратуватися на неї. Можуть мовчати не тому, що їм нічого сказати, а тому, що вони не знають, як це сказати. І саме ця суперечливість робить персонажів живішими. Мабуть, тут і проявляється моя та сама професійна деформація психологині: я просто не вмію читати людину лише за тим, що вона сказала вголос.

Мені цікаво, що залишилося між словами. Чому герой саме зараз змінив тему? Чому на одне питання відповів одразу, а інше обійшов? Чому певна згадка викликала саме таку реакцію? Чому в одному місці персонаж дозволяє собі бути відкритим, а в іншому раптом стає настороженим? Це ті маленькі деталі, які для мене створюють другий шар історії. І саме тому згадки про Жуків привернули мою увагу ще сильніше. З психологічного погляду тут цікава сама природа таких історій.

Маленькі спільноти мають власну пам’ять. Вони зберігають історії про тих, хто зник, про дивні події, про речі, яким не знайшли пояснення. З часом реальні факти можуть переплітатися з припущеннями, страхами, чутками й домислами — і народжується вже не просто спогад, а своєрідна колективна легенда. Тому мені цікаво, що саме авторка зробить із цим мотивом далі. Чи залишиться він частиною місцевого фольклору? Чи стане ключем до чогось важливішого? Поки що я не хочу робити остаточних висновків. І саме це мені подобається.

Погляд авторки

А тепер — третя оптика.  Та, через яку я дивлюся на текст уже не лише як на читачка, а як людина, яка сама знає, що стоїть за створенням історії. Бо коли ти пишеш сам, починаєш помічати речі, які звичайний читач може навіть не усвідомлювати. Темп. Подачу інформації. Введення персонажів. Побудову атмосфери. Співвідношення діалогів і описів. Моменти, у яких автор свідомо не говорить усього. І мені дуже близький підхід, за якого історія не намагається розповісти про себе все одразу.

Я люблю, коли автор довіряє читачеві. Коли не розжовує кожну емоцію. Не пояснює кожен погляд. Не підписує кожну реакцію словами «вона була схвильована», якщо це вже можна відчути з самої сцени. У «У медових травах» мені подобається саме ця поступовість. Авторка дозволяє нам спочатку освоїтися. Зрозуміти, де ми знаходимося. Познайомитися з людьми. Побачити їхнє звичайне життя. І лише після цього впускає в нього щось нове. Для мене це хороший спосіб побудови історії, тому що зміни тоді відчуваються сильніше. Якщо читач не знає, яким було життя героя до певної події, він не до кінця відчує, наскільки сильно ця подія його змінила.

А тут спочатку формується звичний ритм — і вже на його фоні починають з’являтися тріщини. Мені також сподобалося, що романтична лінія не виглядає єдиним центром історії. Є родина. Є побут. Є минуле.  Є особисті переживання. Є загадкові історії. Є місце, у якому все це відбувається. І лише серед усього цього поступово виникає зв’язок між Яною та Андрієм. Саме тому він має шанс сприйматися природно.

Ще одна річ, яку я особливо ціную як авторка, — відчуття конкретного простору. Створити місце словами набагато складніше, ніж просто назвати його. Можна написати: «це село». А можна зробити так, щоб читач почув його тишу, побачив дороги, відчув ритм роботи, зрозумів, як люди тут знають одне одного, як новини розходяться між сусідами, як минуле залишається поруч із теперішнім.

І в «У медових травах» це відчуття є. Село тут не декорація. Воно майже окремий персонаж. Має свій голос, свою пам’ять і свої історії. І саме тому мені особливо цікаво, як далі авторка поєднає все те, що вже почала закладати. З одного боку — звичайне життя, родина, робота, побут, стосунки. З іншого — згадки, які викликають запитання, минулі події, загадкові історії й мотив Жуків. Поки ці дві течії існують поруч. Але мені дуже цікаво, що станеться, коли вони зустрінуться.

І зрештою — знову просто читачка

Після всіх цих роздумів я повертаюся до найпростішого питання, яке для мене завжди залишається найважливішим: чи хочеться мені читати далі?

Так. Без довгих пояснень. Тому що після прочитаного в мене залишилося відчуття незавершеності — не тієї, яка виникає через недомовленість самого тексту, а тієї, яка змушує чекати продовження. Мені хочеться дізнатися, куди приведе Яну її історія. Що чекає на Андрія. Як змінюватимуться їхні стосунки. Що приховують родинні історії. Чому деякі події залишають по собі такий слід. І, звичайно, що насправді стоїть за історіями про Жуків.

Але, мабуть, найцінніше для мене те, що книга залишила після себе не тільки запитання. Вона залишила відчуття. Ніби я ненадовго зайшла в чуже життя. Ніби сіла десь поруч із цими людьми, почула їхні розмови, побачила їхні звичайні дні, стала свідком маленьких радощів, сімейних суперечок, тривог і моментів, коли звичайний вечір раптом змінюється через одну подію. Є в цій книзі щось від старого щоденника, який випадково знаходиш серед чужих речей. Спочатку відкриваєш його просто з цікавості. Перегортаєш одну сторінку. Потім другу. Дивишся на життя незнайомої людини, яке колись існувало десь далеко від тебе. А потім раптом ловиш себе на тому, що вже починаєш пам’ятати її звички, переживати через її проблеми, чекати на наступну зустріч, помічати деталі, які ще недавно здавалися абсолютно неважливими.

І в якийсь момент розумієш: ти вже не просто читаєш. Ти емоційно присутній у цій історії. Саме це я й забираю із собою після «У медових трав». Не одну окрему сцену. Не один сюжетний поворот. А загальне відчуття життя — трохи теплого, трохи тривожного, місцями загадкового, але дуже людського. І, мабуть, саме в цьому для мене сила цієї книги. Вона не намагається щосекунди дивувати. Не кричить про свою незвичайність. Не змушує читача неодмінно захоплюватися нею. Вона просто поступово впускає його всередину. Показує людей такими, якими вони є. Дає можливість побачити їх у буденності — а вже з цієї буденності дозволяє народитися чомусь більшому.

І коли історія здатна зробити так, що після прочитаного тобі хочеться не просто поставити крапку, а подумки повернутися до її героїв і запитати себе: «Ну і що ж із вами буде далі?» — для мене це означає, що вона справді спрацювала.

Бо є тексти, які ти прочитав. А є історії, у яких ти на якийсь час пожив. Для мене «У медових травах» — саме така. І тепер мені залишається лише одне: дочекатися наступних сторінок і подивитися, куди авторка поведе Яну, Андрія та всіх тих людей, які вже встигли стати частиною цього маленького, теплого й водночас трохи загадкового світу.

Є історії, до яких спочатку потрібно звикнути. Не тому, що вони складні для читання, а тому, що авторка не кладе весь свій світ перед читачем на долоню з перших сторінок. Спочатку перед тобою з’являються назви, імена, держави, особливості магічного світу, правила, про які потрібно пам’ятати. І часом доводиться зупинятися, повертатися подумки до вже прочитаного, складати окремі деталі докупи, щоб зрозуміти, як усе між собою пов’язане.

Саме так у мене вийшло із «Золотою пасткою».- чудової авторки Нати Валь.

На початку мені справді було трохи складно зорієнтуватися в кількості назв, імен та особливостей світу. Але поступово те, що спершу здавалося складним, почало працювати зовсім інакше. Окремі деталі почали з’єднуватися між собою, вимальовувалася картина держав, їхніх відмінностей, магії, влади, політичних інтересів і стосунків між героями.

І в якийсь момент ця необхідність запам’ятовувати вже перестала бути складністю. Вона стала частиною самої цікавості. Після перших розділів мені вже хотілося не просто стежити за подіями, а зрозуміти, що насправді відбувається за всією цією красивою оболонкою. І тут, мабуть, саме час перейти до моєї улюбленої «потрійної оптики».

Як психологиня

Якщо дивитися на цю історію очима психологині, то найбільше мене, звичайно, зацікавила Олівія.

На перший погляд її життя майже казкове: столиця, майбутня королева, принц, кохання, розкіш, бали, прекрасні сукні й світ, у якому, здавалося б, усе вже визначено наперед. Але саме це «здавалося б» для мене тут найцікавіше. Тому що чим далі читаєш, тим виразніше розумієш: майбутнє Олівії багато в чому визначають за неї. Їй залишають не так уже й багато простору для власного вибору, навіть якщо зовні все виглядає красиво й майже казково. І мені цікаво спостерігати за тим, як людина реагує в ситуації, коли її уявлення про власне життя поступово стикається з реальністю, яку вона не може повністю контролювати. Олівія поки що не знає всього, що відбувається навколо неї. Вона не має доступу до всієї інформації, якою володіють інші герої, тому її довіра до людей і її сприйняття подій для мене виглядають цілком закономірними.

Особливо цікавою тут стає тема довіри. Адже коли ми емоційно прив’язані до людини, нам набагато складніше помічати те, що могло б насторожити когось зі сторони. Ми схильні пояснювати вчинки близької людини на її користь, шукати виправдання, не помічати суперечностей або просто вірити в те, у що нам хочеться вірити. І саме тому я дуже уважно спостерігаю за тим, як змінюється сприйняття Олівією людей поруч із нею. Але найбільше емоційно мене зачепила зовсім інша сцена.

Де  Олівія відкриває лист від дідуся — і саме тут історія для мене на мить змінила емоційний тон. Мені надзвичайно сподобалося, як авторка прописала любов дідуся до онуки. Вона не просто сказала, що він її любить. Це відчувається через його слова, через турботу, ніжність і те бажання захистити Олівію навіть тоді, коли його вже немає поруч. У цьому листі є така щира й тепла любов, що я буквально на мить забула, що читаю фентезійну історію. Я просто відчула зв’язок між двома рідними людьми.

І особливо мене зачепило те, про кого саме дідусь просить Олівію піклуватися. Про Стерха. Того самого містичного кота-Джерела, який уже встиг запасти мені в душу. ❤️

І після цього Стерх для мене перестав бути просто цікавим магічним супутником головної героїні. Його присутність отримала зовсім інший емоційний відтінок. Тепер за ним стоїть ще й останнє прохання людини, яка так сильно любила Олівію. І мені дуже сподобався цей авторський хід. Здавалося б, кілька слів у листі. Невелика деталь у межах великої історії. Але вона одразу додає ще одного рівня емоційному зв’язку між Олівією, її дідусем і Стерхом.

Саме такі моменти я особливо люблю в книгах. Коли щось, що спочатку здається просто частиною сюжету, раптом набуває зовсім іншого значення.

Як авторка

А якщо дивитися на «Золоту пастку» очима авторки, то найбільше мені хотілося придивитися до того, як побудований сам світ. Фентезійний світ легко зробити просто красивою декорацією. Достатньо вигадати кілька держав, дати їм незвичайні назви, додати магію, королівські родини, політичні інтриги — і начебто все вже готово. Але набагато складніше зробити так, щоб цей світ здавався цілісним. І саме тут мені цікаво спостерігати за відмінностями між державами.

Мені особливо запам’ятався контраст між Лорвеном і Тріваном. Вони відрізняються не лише назвами чи зовнішніми ознаками. За ними відчуваються різні підходи до магії, розвитку, влади, устрою життя та самого бачення світу. І саме такі відмінності роблять вигаданий простір об’ємним. Ти вже сприймаєш держави не просто як красиві назви на карті, а як середовище, яке формує людей, їхні переконання, страхи, прагнення й рішення.

Мені, як авторці, це особливо цікаво, тому що світобудова для мене — це не просто питання того, де відбуваються події. Вона має пояснювати, чому герої стали саме такими. Чому вони думають саме так. Чому одні речі для них природні, а інші — неприйнятні. І чим більше я читала, тим сильніше відчувала, що за красивою оболонкою «Золотої пастки» поступово вимальовується значно складніша система.

А ще я окремо хочу відзначити опис сукні Олівії на балу. Мені сподобалося не лише те, як вона виглядала. Набагато важливішим для мене стало те, як почувалася сама Олівія в цій сукні. Авторка передала не просто зовнішній образ, а її внутрішнє відчуття себе в цей момент. І я, читаючи цю сцену, раптом упіймала себе на абсолютно простій і дуже несерйозній думці:

«Я теж хочу таку сукню. І теж хочу на бал!» ❤️

І ось за такі моменти я люблю художні тексти. Коли автор не просто описує красиву сцену, а дозволяє читачеві на кілька хвилин відчути себе її частиною. Ти вже не просто бачиш сукню. Ти відчуваєш її разом із героїнею. Не просто дивишся на бал. Тобі хочеться опинитися там. І це, на мою думку, означає, що сцена спрацювала.

А тепер просто як читачка

Тут я вже можу відкласти всі професійні спостереження й сказати абсолютно чесно: мені цікаво, що буде далі.

Мальрік поки що залишається для мене персонажем, щодо якого я категорично не хочу поспішати з висновками. І, мабуть, саме це мені в ньому зараз подобається найбільше. Ти тільки починаєш думати, що вже трохи його зрозумів, що можеш пояснити його поведінку, що бачиш його мотиви — а потім він робить щось, після чого тобі доводиться знову переглядати власне враження.

І після прочитаного я вже точно не можу сказати, ким він є для Олівії насправді. Коханим? Союзником? Людиною, яка сама стала заручником певних обставин? Чи кимось значно складнішим?

Особливо мене здивувало те, що Олівія зрештою стає його дружиною. Здавалося б, після всього, що між ними відбувалося, шлюб мав би стати логічним продовженням їхньої історії. Але те, як Мальрік повівся з Олівією під час шлюбної ночі, я зовсім не очікувала. Не буду розкривати подробиці, тому що не хочу забирати в інших читачів враження від цієї сцени. Скажу лише одне: після неї я ще раз подивилася на Мальріка зовсім під іншим кутом. І, якщо чесно, тепер він для мене став ще більшою загадкою. Його поведінка змусила мене не просто переглянути попереднє враження про нього, а й поставити ще більше запитань щодо того, що він насправді відчуває до Олівії, чого хоче і наскільки його вчинки є власним вибором.

Саме тому після прочитаного я не готова виносити щодо нього жодних остаточних вердиктів. І не хочу. Мені цікавіше спостерігати. Дивитися, як він поводитиметься далі. Що відкриється в його характері. Які рішення він прийматиме, коли обставини перестануть дозволяти йому залишатися просто загадковим чоловіком поруч із Олівією.

І, звичайно, я не можу не згадати Стерха. ❤️

Цей містичний кіт-Джерело одразу привернув мою увагу, але після листа дідуся став для мене вже зовсім іншим персонажем. Тепер кожна його присутність у сюжеті сприймається ще й крізь призму того прохання. І це дуже гарний приклад того, як одна деталь може змінити сприйняття іншої. Спочатку ти бачиш просто магічного супутника. Потім дізнаєшся, що за його присутністю стоїть останнє прохання людини, яка була для Олівії надзвичайно важливою. І раптом персонаж, який уже подобався тобі сам по собі, набуває ще більшої емоційної ваги.

І що ж я маю після десяти розділів?

Поки що більше запитань, ніж відповідей. І, мабуть, саме це для мене найкращий показник того, що історія мене справді зацікавила. Не хочу поспішати з висновками щодо героїв чи намагатися наперед розгадати всі таємниці цього світу. Хай історія сама поступово відкриває свої карти. 

Тож поки скажу лише одне: я читаю далі.  Мені цікаво, куди авторка приведе Олівію, що ще приховує Мальрік і які таємниці відкриються вперед. Тож із цікавістю перегортаю наступні сторінки.❤️

І на завершення

Не можу закінчити цей допис, не подякувавши організаторці марафону. ❤️

Дякую вам за цю чудову нагоду не просто познайомитися з новітніми історіями, а й на кілька днів вийти за межі власного читацького кола, відкрити для себе нових авторів, нові світи та тексти, до яких, можливо, за інших обставин я б не дісталася.

Такі марафони — це завжди трохи більше, ніж список книг. Це можливість зустрітися з чужою творчістю, побачити, наскільки по-різному автори відчувають історії, створюють своїх героїв і розповідають про те, що їм важливо.

Тому щиро дякую за організацію цього марафону, за вашу працю, годину і можливість стати його частиною. ❤️

А окрема дяка вам, якщо ви дочитали цей величезний допис аж до самого кінця.❤️

Я чудово розумію, що текст вийшов немаленьким, але коли мені справді є що сказати про прочитане, зупинитись на кількох реченнях я просто не вмію. За шкірною книгою для мене стоїть не лише сюжет, а й праця людини, яка її створила, тому й хотілося приділити кожній історії достатньо уваги.

Дякую всім авторам, чиї книги цього разу опинились на моєму читацькому шляху. Дякую за довіру, за ваші історії та за можливість хоча б ненадовго побувати у створених вами світах.

А тепер я йду читати далі — бо після такого марафону список книг, які хочеться відкрити, здається, став лише довшим. ❤️