Руки стискали голову, повітря, яке вона вдихала і видихала, лише посилювало стиск у грудях. Вона взяла телефон і набрала номер. Перший, який спав їй на думку.

- Алло, - по той бік почула вона голос Кеншьо.

- Можеш поговорити зі мною?

- Щось сталося? Це через поїздку в Іспанію?

- Ні, - пробурмотіла вона. Кожне слово давалося їй з трудом, вона була на межі сліз. - Я просто… розповіси мені щось?

- Що саме?

- Будь що. Благаю.

- Гаразд. В дитинстві я любив малювати.

- Ти… що?

- Так. Як тільки я навчився тримати олівець, я почав малювати. Ну добре, не враховуючи зовсім дитячих каракуль, десь років в пʼять я почав малювати більш менш зрозумілі речі. Мені подобалось ставити на паузу мультфільми і перемальовувати сцени з екрану. Кадр по кадру я міг відтворити цілу серію покемонів.

- Покемонів? Ти дивився цю старину?

- Мені подобалися мультфільми девʼяностих. В них не було все ідеально вилізано, герої мали свої вади, іноді їхні вчинки здавалися дурними. Але щось в них було. Атмосфера невинності, щирості.

- Але також я любив малювати те про що прочитав, - продовжив Кеншьо, - Моя фантазія не мала меж. Памʼятаю як на одному малюнку я намалював як інопланетний літак викрадає собаку, а маленький хлопчик дивиться на це з вікна. Він кличе батьків, щоб вони споглянули, але вони надто зайняті переглядом телевізора. Та і хто повірить малій дитині.

- Ти все ще малюєш?

- Ні. У мене навіть не збереглося жодного малюнка. Мої батьки вважали, що я лише марную час і коли мені виповнилося вісім записали мене в команду з плавання. А тоді часу на малювання в мене ставало все менше, доки не лишилося зовсім. Так як і моєї фантазії. Я навіть не памʼятаю коли саме це сталося. Що було останнім що я намалював. Іноді я думаю, звідки у малої дитини могло бути стільки запалу? Я вже давно не відчував себе таким натхненним як в ті часи, тримаючи олівець. 

- Це… сумно. Ти шкодуєш про це?

- Тільки трохи. Життя пішло далі. Лише іноді я замислююся ким би я був зараз якби тоді мої батьки прийняли інше рішення, - Кеншьо замовк. Моріка тримала слухавку, слухаючи його дихання, доки голос не пролунав знову, - Тобі краще?

Моріка і не помітила, як дихання її заспокоїлося. Як стукіт у вухах відступив, а легені більше нічого не стискало. Вона глибоко видихнула повітря. Вільна рука малювала повільно кола на колінах.

- Так. Дякую, - кімнату осяяло сонячне світло, останні промені цього дня.

(Зображення згенеровано ШІ)

Фрагмент із книги "Там, куди відлітають паперові журавлі"