Наразі я працюю над новим розділом і, зізнаюся, зловила себе на дуже дивній думці: іноді у процесі письма я почуваюся справжньою психопаткою. Знаєте, з тих витончених кіношних маніяків, які спочатку створюють для своєї жертви ілюзію повної безпеки, аби потім завдати нищівного удару.

Я з особливою насолодою розставляю в тексті «м’які крісла», пропоную героям гарячий чай і вмикаю тиху музику, хоча точно знаю, що за дверима вже гостриться ніж.

Це своєрідна інтелектуальна гра: я спостерігаю, як ви починаєте довіряти персонажам, як ваше серцебиття заспокоюється, а дихання стає рівним. 

Іноді я перечитую написане о третій ночі, і навіть мені, людині, яка знає всі сюжетні повороти, стає ніяково від цієї тиші. Це той тип тиші, що буває перед бурею — густий, липкий і тривожний. І поки ви насолоджуєтеся цим миттєвим затишком, я вже тримаю пальці на чеці гранати, вичікуючи ідеальну секунду, коли ваш світ розлетиться на друзки.

Як же мені хочеться швидше поділитися з вами текстом! Руки сверблять викласти його вже зараз, але водночас прокидається підступне бажання якомога довше полоскотати вам нерви.

Психологічний трилер — це завжди безжальна гра на контрастах. Не можна нескінченно тримати читача в тотальному страху, інакше він просто звикне до темряви і перестане боятися монстрів. Після важких, похмурих сцен героям (і вам разом із ними) украй потрібен ковток свіжого повітря. Але пам’ятайте: у моєму світі за кожен такий ковток доводиться платити. І ціна цього разу буде високою.

Тому в новому розділі я готую пастку. Я подарую вам хвилини дивовижної, крихкої довіри та абсолютного спокою. Я зроблю все, щоб ви розслабилися, втратили пильність і нарешті повірили, що все буде добре…

І саме в цю мить моя внутрішня «авторська жорстокість» тихо шепоче: «О так, вірте в цей світ… Адже тим ефектнішим буде вибух, коли згодом я розіб’ю ваші сподівання».

Розділ зараз на стадії шліфування — я вирівнюю кожен півтон, аби напруга тримала вас навіть у моменти повної тиші.

Цікаво, а що лякає вас більше: очевидна загроза, яку видно здалеку, чи оцей раптовий, «стерильний» спокій, коли ти точно знаєш, що щось не так, але не можеш зрозуміти, звідки прийде удар?