Так. Дивитися, як хтось бореться за життя, і розуміти: твоя надія вже не рятує — вона мучить.

Ми багато чого втрачаємо протягом життя. Речі: засмучуємось, коли не можемо знайти те, чим рідко користувались. І розуміємо про втрату саме тієї миті, коли воно раптом стало потрібним.

Ми втрачаємо роботу — і це теж важке переживання, бо разом з нею йде частина себе, звичного світу, опора. Але є втрата, з якою жодна інша не може зрівнятися. Це коли приходить смерть.

Стара не поспішає. Вона стоїть із сухою рукою і просто чекає терпляче, мовчазно, поки в тебе закінчаться сили боротися за життя, яке вона прийшла забрати. І в цьому очікуванні є щось моторошно філософське: боротьба за життя завжди має межу, і ніхто не знає наперед, де вона.

Найважче не сама боротьба. Найважче відпускати надію, яка весь цей час давала сили не опускати руки. Бо надія — це не звичайне скупчення емоцій, це двигун опори, яка двигає вперед. І коли ти бачиш, що вже не рятуєш, а мучиш — постає вибір, важчий за будь-яке рішення, яке людина може прийняти. Вибір між любов'ю, що тримає, і любов'ю, що відпускає.

Я не знаю, чи хтось із вас переживає це просто зараз, чи вже пережив. Але якщо так я вам від усього серця співчуваю. Бо саме зараз я переживаю це сама.

Сподіваюся, цей текст і ці слова — дадуть комусь відчуття, що він не самотній у цій гамі жахливих емоцій. Які стають як задушлеве повітря, якім важко дихати.

Якщо хочете — поділіться в коментарях: як ви навчились відпускати те. що для вас було важливим? Як справлялися із емоціями? Можливо це для когось зараз буде важливим.

Дякую за увагу.