Деякі двері відчиняються лише тоді, коли ми наважуємося...

Сьогодні я пишу цей допис із дивним відчуттям, яке дуже нагадує стан моєї Софії наприкінці сьомого розділу. Пам'ятаєте ту мить, коли вона зачиняє за собою важкі двері минулого, виходить назустріч ранковому Неаполю й уперше за довгий час дозволяє собі просто вдихнути? Страх нікуди не зникає остаточно, але перестає нею керувати. Попереду залишається невідомість, проте тепер вона готова зробити крок назустріч реальності.

Сьогодні такий крок зробила і я.

Хочу поділитися з вами новиною, якою досі трохи хвилююся ділитися: мою книгу «Терапія спогадом» офіційно прийняли до участі в конкурсі на Букнеті. 

Для когось це може здатися просто повідомленням про прийняття книги на конкурс, але для мене за цим рішенням стоїть набагато більше.

За ним — години, проведені над текстом, сумніви, переписані сцени, пошуки правильних слів, моменти, коли хотілося все відкласти, і моменти, коли одна вдала фраза раптом повертала віру в історію. За ним — Софія, яка поступово стала для мене набагато більшою, ніж просто героїнею, Неаполь, який я навчилася бачити її очима, і Фабріціо, чиї сліди досі ведуть нас туди, куди я поки не готова дозволити зазирнути читачеві.

Коли я починала писати «Терапію спогадом», я ще не знала, куди саме приведе мене ця історія. Я знала лише, що хочу розповісти про пам'ять, біль, втрати й ті частини нас, які ми іноді ховаємо настільки глибоко, що самі перестаємо пам'ятати, де їх залишили.

А потім з'явилися ви.

Ваші коментарі, відгуки, припущення, уважність до деталей і навіть знайдені помилки стали частиною цієї дороги. Деякі з вас помічали те, що я навмисно залишала між рядками, а деякі знаходили сенси, про які я сама замислювалася вже після ваших слів. І, мабуть, саме тоді я остаточно зрозуміла, що історія перестає належати лише авторові в ту мить, коли її починають читати.

Подати книгу на конкурс для мене — теж своєрідний вихід із безпечної кімнати.

Поки історія живе лише у твоєму рукописі, можна сумніватися, переписувати, ховати невдалі сторінки й повертатися до них через місяць. Конкурс змушує відчинити двері й дозволити книзі самостійно зустрітися зі світом. І, звісно, це хвилює.

Я не знаю, куди приведе мене цей конкурс і яким буде його результат. Але сьогодні мені вперше хочеться не боятися цього невідомого.

Хочеться просто дозволити «Терапії спогадом» іти далі.

Тому зараз я дуже прошу вас про підтримку. Якщо вам цікава історія Софії, якщо вам хочеться дізнатися, ким насправді є Фабріціо, що приховує її пам'ять і куди приведе її шлях після тієї самої кімнати на третьому поверсі, — ваші зірочки, коментарі, читання та рекомендації справді мають значення.

Дякую кожному, хто був поруч із цією історією до сьомого розділу. Дякую тим, хто читав уважно, сперечався зі мною, ділився враженнями, знаходив недоліки й залишав після себе кілька теплих слів. Я бачу це й дуже ціную.

А тепер ми відчиняємо двері у восьмий розділ.

Софія вже вийшла з лікарні. Попереду — ранковий Неаполь, Клара, розмова, яка поступово змінить їхні стосунки, і ще одна частина шляху назад до себе.

А те, що чекає на нас далі, я поки залишу між сторінками.

Дякую, що йдете цією дорогою разом зі мною. 

З любов'ю та вдячністю,
Ейларіс Вальєн