Соломія зупинилася коло охайної могили і, обережно поклавши улюблені квіти мами — білі півонії, — торкнулася рукою викарбуваних дат життя та смерті.

— Я знову прийшла, мамо, — промовила дівчина пошепки, стримуючи сльози. Голос Соломії тремтів. — Знаєш, ти мені сьогодні снилася.

Дівчина посміхнулася кутиками вуст, дивлячись на витончені риси обличчя, які зберіг тільки могильний камінь.

Соломії було дев'ять, коли Андрій вперше привів її на могилу «матері» і, міцно обіймаючи доньку, прошепотів, що тут спочиває та, яку він кохав більше за життя і яка подарувала йому найдорожчий подарунок.

Соломія й досі пам'ятала, як вона обіймала холодний камінь, торкалася пальцями обличчя, немов намагаючись відчути тепло. Батько тоді дивився на неї з тугою в очах і сказав, що він ніколи її не покине і зробить усе, щоб вона була найщасливішою у світі.

А життя Соломії і справді було схоже на чарівну казку, яку вона так любила слухати у бабусі в селі. У неї був найкращий у світі тато, який міг захистити від будь-якого лиха, дідусь, який навчив її плавати та навіть рибалити, бабуся, яка сприймала її біди ніби свої власні, а також тітка Марія, з якою Соломія могла поділитися будь-яким своїм секретом і бути впевненою, що про нього ніхто не дізнається, дядько Михайло та двоюрідний молодший брат Леонід, який був готовий за кузину піти і у вогонь, і у воду, але Соломії більше всього не вистачало матері.

Не вистачало її обіймів, поцілунків, турботи та любові. Дивлячись на батька, який усі ці роки присвятив своє життя їй і навіть не поглянув на іншу жінку, Соломія дуже часто думала про те, що краще б вона не народжувалась, адже тоді мама була б жива, а батько був би щасливий. Але розповісти про це вона могла лише мамі, яка не могла відповісти і тільки мовчки слухала, дивлячись на неї красивими очима.

— У тата зараз проблеми. Один партнер вийшов зі справи і продав свої акції, — продовжувала розповідати дівчина. — Він дуже переживає, але я знаю, що він впорається. Ми разом впораємось. Тепер я допомагаю йому на фірмі. Він говорить, що я його найголовніша помічниця, — з гордістю повідомила Соломія.

— Знаєш, мамо, татові дуже тебе не вистачає. Він не говорить про це прямо, але я це бачу. Робота йому іноді заміняє все: і родину, і кохану жінку... — з тугою додала дівчина. — Якби ти тільки була жива, то все було б по-іншому, — по дівочій щоці прокотилася сльоза.

Раптово тишу цвинтаря розірвала мелодія мобільного. Діставши телефон із сумки, Соломія побачила, що телефонує батькова секретарка. Відхиливши виклик і побачивши, що вона запізнюється, Соломія притулила долоню до губ, а потім торкнулася зображення матері і прошепотіла:

— Я обов'язково прийду ще. Я дуже люблю тебе, мамо...

У відповідь у гіллі старих акацій каркнула ворона.