Прямо під склом, на вкритій вологою поверхні, чітко виднілися відбитки. Людські. Сліди босих, вузьких ніг із довгими пальцями. Вони проступали на асфальті так, ніби людина ступала по гарячому пилу, залишаючи абсолютно сухі, чіткі контури серед калюж. Ці сліди починалися прямо від самої стіни під вікном — без жодного розбігу чи наближення — і тяглися рівним ланцюжком геть, розчиняючись у темряві провулка.

Але найдивнішим і наймоторошнішим було інше. Сліди йшли лише в один бік — від будівлі. Не було жодного відбитка, який би навпаки вказував, що хтось підходив до вікна з вулиці.

Наче той, хто щойно постукав детективам у скло... не прийшов сюди з темряви міста. А вийшов просто з цегляної стіни їхнього власного офісу.

Глава 4. Людина, якої не існує - сьогодні, в 22:00