Що? — повторюю.

— Що «що»? — Влад підняв брову.

Я ткнула пальцем у його бік.

— Що ти тут робиш?

Він подивився на мене оцінюючим поглядом і посміхнувся. Не так, як усміхаються рутинно. А так… хтиво якось, прости Господи.

І ця його усмішка... дратує мене сильно. І ще страшніше — подобається.

— Я теж радий тебе бачити.

— Я не казала, що рада, — хитаю головою.

— Але виглядаєш так, наче ти дууже рада.

— Я виглядаю так, наче зараз покличу охорону, — хмикаю.

— Це схоже на правду. Вірю.

Я схрестила руки на грудях. І тільки тоді зрозуміла, що стою перед ним у чорній сукні з відкритою спиною. І що він дивиться. Звичайно, він дивився, бо виглядала я в ній бомбезно.

Влад навіть не намагався приховувати свій погляд. Він просто поїдав мене очима. З ніг до голови, і в зворотньому напрямку.

— Не дивись так.

— Як?

— Ти знаєш.

— Не знаю.

— Влад! — я скрикнула.

— Юлю, — сказав так впевнено, ніби закарбував.

— Не передражнюй.

— Я не передражнюю…

Примружую очі, намагаючись сказати йому щось дуже гостре, але він випередив мене.

— … я просто оцінюю.

— Що саме?

— Твій вибір.

— Я ще нічого не вибрала.

— Вибрала.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так. Ось цю. Чорну.

Я подивилася на нього.

— Я не сказала, що куплю її.

— Купиш.

— Звідки ти знаєш?

— Бо тобі вона подобається.

— Не куплю. Занадто дорога для мене. Я безробітня, тому не можу дозволити купити собі її. 

Насправді, брешу. Ніколи не жалію грошей на хороший одяг.

— Я куплю її для тебе.

— Не варто. У мене повна шафа одягу. Голою не залишуся.

— Шкода, — стискає губи.

— Що шкода?

— Хотів би побачити тебе голою.

Ого. Оце заявочка. Ледь привідкриваю рота, бо шокована почути таке «в лоб».

— Навіть не мрій, — перше, що приходить в голову.

— Чому? Вчора ти не була така категорична, — знову примружує очі, натякаючи на вчорашнє… що вчорашнє?

От що це було? Побачення? Ні, не воно. Дружня зустріч? Теж ні. Вона не закінчується поцілунками під дощем на капоті машини. Та і якби все не завершилось так, як завершилось, то, мабуть, в моїх трусиках були б не тільки його пальці.

А цей його низький голос. Бісить, коли він так робить. Вирішую не продовжувати цієї теми, тому одразу переходжу до іншої.

— Ти за мною стежив? — кривлюся.

— Ні. Я випадково тебе побачив.

— У відділі жіночого одягу? — закочую очі.

— Так. Не дивуйся. Я тут вперше.

— Ти що, заблукав? У торговому центрі?

— Ні. У власному гардеробі, бляха! — намагається жартувати.

— Ти нестерпний! — даю крок назад і вкотре зводжу очі вгору.

— Це я вже чув, — хижо посміхається.