- Ти боїшся смерті? - раптом запитала вона.

Кеншьо задумався. Відколи він опинився в цьому світі, смерть була його невидимим товаришем. Спочатку він боявся, що вона раптом наздожене його. Правила цього світу були дивними і він не знав як світ ставиться до непроханих гостей. Але він продовжував жити. З кожним прожитим днем, його переконання в тому, що якщо він готовий прийняти смерть, міцнішало. Адже в своєму не так довгому житті він встиг відчути щось справжнє.

- Ні, - впевнено відповів він. - Давно ні. А ти? 

- Я боюся не смерті, а того, що не встигну залишити по собі слід, - кава здалася неприємно гіркою, коли Моріка зробила ковток.

- Ти хочеш мати дітей?

- Я не про це, - сухо засміялася вона. - Я про щось глибше. Щось, що змінило би всіх. Ну добре, хоча б частину людей. Хоча б життя однієї людини. 

- Навіщо?

- Ми ж не просто так опинилися в цьому світі. Точно не для того, щоб прожити звичайне життя і померши, підживлювати своїми рештками ґрунт. Годувати ними черв’яків та комах… - вона перевела погляд на вікно.

У Кеншьо пішли сироти по шкірі. Він потер під столом руки щоб їх позбутися і відпив настій. 

- Люди в цьому світі не змінюються, - відповів він. - Для них це неможливо.

- Я маю на увазі, що в кожного є своє призначення. Страшно померти, так і не виконавши його.

(Зображення згенеровано ШІ)

Цитата з "Там, куди відлітають паперові журавлі"