Вітаю♥️

Сьогодні діє гарна знижка на книгу "(не)бажана дитина:

- Іванко, принеси мені, будь ласка, каву, - лунає по гучномовцю лагідний голос боса.

Підскакую на ноги. Знаю я цей його тон. Він не кави хоче, а чогось більшого і я готова це йому дати. Робочий день майже закінчений, відвідувачів більше не буде і Олександр Миколайович вирішив приділити мені трішки уваги. 

Роблю каву і хвилююсь. Зараз хороша мить все розповісти. Немає сенсу тягнути, чим далі, тим гірше буде. Але так страшно. Боюсь його реакції. Це ж так невчасно. Ніхто цього не планував.

- Візьми себе в руки, Іванко, - бурмочу під ніс. Маю таку звичку, розмовляти сама з собою. Подруги сміються, дивна. - Скажи йому зараз. Відразу, як тільки зайдеш у кабінет. Я вагітна. Я вагітна, Сашо. Я вагітна, Олександре Миколайовичу.  

Нехай знає. Нехай бере відповідальність. 

А може це знак, що наші відносини мають піти далі, ніж просто потаємні зустрічі.

- Привіт, Іванко, - веселий голос Дмитра лякає і я ледь не випускаю гарячу чашку з рук. Розвертаюсь, дивлюсь у доброзичливі сині очі. - Маєш гарний вигляд.

Він підморгує і прямує до кабінету старшого брата, не стукаючи заходить.

- Привіт, - кидаю йому в слід, хоч він вже не чує.

Ну от. І що тепер робити? Дмитро може засісти на довго за розмовами. Але каву змушена принести, адже бос просив. 

Тремтячими руками беру тацю, біля дверей зупиняюсь, тихенько стукаю. Чую приглушене «заходь», те й роблю.

Чоловіки сидять на дивані біля вікна і я кладу тацю на невеличкий столик. 

- Дякую, Іванко, - киває бос і піднімає на мене голодний погляд.

Він ввічливо спілкується з братом, але я знаю, що йому хочеться залишитись зі мною на одинці. 

На якусь мить завмираю, не знаю, що далі робити. 

Дмитро раптом підскакує з місця.

- Сашко, ти взагалі не цінуєш підлеглих, - з веселою ноткою говорить і зупиняє на мені погляд. - Вже шоста година, а ти змушуєш цю чарівну дівчину робити тобі каву, замість того, щоб їхати додому відпочивати.

- До шостої ще десять хвилин, тому не перебільшуй, - напружено відповідає мій бос і теж підводиться. - Ще декілька хвилин і я буду йти і завезу її куди потрібно.

- Хочеш, Іванко, можеш сісти зі мною, - підморгує Дмитро.

Я червонію, не знаю, що відповісти. Дивлюсь то на одного чоловіка, то на іншого.

- Немає потреби, - голос Олександра холоне і брат дивиться на нього трохи здивовано. - Вона мені ще потрібна.

Я червонію ще більше, згадавши, для чого саме. Хочеться вийти з кабінету і збираюсь вже це зробити, але до дверей перший прямує Дмитро. 

- Чому ти нервуєшся? Я просто запропонував, - кривить губи. - Бувай, брате. До зустрічі, Іванко.

Перш ніж вийти, він знову мені підморгує. Дмитро завжди веселий і приємний, і мені подобається з ним спілкуватись в ті миті, коли він приходить до брата.

Нарешті ми залишились самі і я перестаю дихати, помітивши, як бос на мене дивиться.

- Я думав, він ніколи не піде, - фиркає і стрімко наближається. - Мій брат дуже любить потеревенити. А в мене немає бажання з ним зараз розмовляти.

Він опиняється впритул, нахиляється, протягує руку мені за спину і я чую відповідне клацання замка. 

- Тепер нам ніхто не завадить.

З цими словами він кидається на мене з поцілунками. 

Цілує жадібно і владно, хазяйнує язиком у роті, втискає спиною у двері і сам тулиться так близько, що я відчуваю його бажання. Зітхаю, збентежена близькістю. Ми вже пів року разом, а я ніяк не можу звикнути до його пестощів, кожного разу, як вперше. 

Його жадібні руки підносять сукню, шершаві пальці гладять ніжну шкіру на животі, а потім ковзають вниз. Його губи залишають гарячу доріжку на шиї, добираються до ключиці. Зубами хапає тканину, тягне донизу і плече оголюється. 

Я важко дихаю і тремчу у його обіймах. З голови відразу вилітають усі слова, які я хотіла йому сказати. Треба взяти себе в руки. Треба зупинитись, бо якщо ми продовжимо, то потім бос не матиме часу на розмови, казатиме, що поспішає додому.

- Сашо, зупинись на хвилинку, - шепочу уривчасто, втрачаючи під ногами опору.

Він підхоплює мене під сідниці і несе до столу. 

- Не можу, - ричить у шию. - Ти заводиш мене з пів оберту.

- Я маю до тебе розмову і це дуже серйозно.

- Іванко, - протягує моє ім'я. - Все почекає. Потім. 

Чоловік збуджується все більше, його дії стають настирливіші, тому змушена упертись у його плечі і відхилитись. Олександр підносить на мене потемнілі очі, хмуриться.

- Потім може бути запізно. Я так довго відтягувала.

- Ну що такого важливого ти хочеш мені сказати? - злиться. - Ти ж знаєш, Іванко, у нас немає багато часу. Мені скоро треба їхати додому, бо будуть запитання. Оксана так останнім часом занадто підозріла.

Він прибирає руки з мого тіла і відступає. Незадоволений і я не люблю, коли в нього псується настрій. Відразу хочеться обійняти і поцілувати, дати йому все, що хоче. Стримуюсь, щоб не повестись на бажання. Якщо я не скажу про вагітність, потім він звинуватить мене в тому, що приховала. Я знаю Олександра, він досить імпульсивний і недовірливий. 

Чоловік пропалює мене важким поглядом і я не можу видавити ні слова. Він чекає секунду, важко зітхає, а потім знову стає між моїми ногами і обіймає за талію. Тягне на себе і я врізаюсь у його тіло. 

- Поки ти думаєш, то я займуся справою, - знову обціловує обличчя і шию. - Я скучив за тобою. Здається, цілу вічність не торкався.

- Я вагітна, Сашо.  

Нарешті я це сказала. Так тихо, що сама ледве почула свій голос. 

Бос завмирає і все його тіло кам'яніє. Здається він навіть дихати перестав.

- Що ти сказала? - перепитує понизивши голос.

- Я вагітна, тринадцять тижнів, - кажу голосніше і страх потроху відступає. - У нас буде дитина.

Олександр так різко від мене відсторонюється, наче обпікся. 

- Цього не може бути, - ховає погляд, переминається з ноги на ногу і нервово скуйовджує волосся.

Його обличчя бліде і я розумію, що для нього ця новина шокуюча. 

Почуваюсь некомфортно, сповзаю зі столу і несвідомо обіймаю себе руками. 

- Може, Сашо, - мій голос тремтить. - Ми з тобою пів року разом. Стільки часу провели у близькості.

Виникає бажання підійти і обійняти, але стримуюсь.

- Ми ж з тобою береглись. Як ти могла залетіти? - чую звинувачення в його голосі. 

Почуваюсь винною і на очі накочуються сльози. Тіло тремтить від хвилювання і від розуміння, що я не дарма боялась казати. Він не готовий прийняти цю новину.

- Не знаю, - мотаю головою.

- Як це ти не знаєш? - підносить на мене шалений погляд. - Ми з дружиною десять років живемо і не маємо дітей. А ти раз-два і в положенні. Ти точно впевнена? Бо якщо це правда, то це велика проблема.

Його слова ріжуть по живому і я не стримую сліз, котрі котяться по щоках. Цей чоловік для мене все. Я закохана в нього по вуха і сподівалась, що теж для нього щось значу. 

- Це правда, - видавлюю з себе. - Я вже у лікаря була, УЗД робила. Сашо, - наважуюсь зробити крок в його сторону. - Може це знак, що нам судилось бути разом. Дитина об'єднає нас і ти нарешті покинеш Оксану і будеш зі мною.

Протягую до нього руку, але чоловік відступає. Він наче боїться мене торкатись і дивиться якось по-іншому. Немає тепла в його очах. 

- Я з Оксаною не розлучусь, - голос холодний, непривітний. - Ти знала це, я казав тобі не раз. Не можу. На що ти надієшся? Що я покину все і прийму тебе і дитину? Не все так просто.

- Якби кохав, то зробив би це, - кажу не своїм голосом.

https://booknet.ua/reader/ne-bazhana-ditina-b424357?c=4585704&p=1