Мирного вечора!

Роман "Дика фурія для магната" — оновлено.

✨✨✨

— Уляно, ти сюди приїхала у моєму супроводі і поїдеш звідси зі мною.

— Не поїду, — відмахуюся. Бо я неприємно вражена почутим. — І знаєш що, Даманський? Я втекла з дому через вас з Максом. Хоча мені вже починає здаватися, що проблема не в Максові.

Його погляд різко темніє.

— А в кому?

— У тобі!

— Навіть цікаво. — хмикає мій зведений брат.

— Що тобі цікаво? — теж фиркаю. — Навіщо ти контролюєш кожен мій крок та ще й стежиш за мною!

— Бо хвилююся.

Я нервово сміюся. Нерви здають. Розумію, що пора забиратися звідси, але знаю, що цей цинік навряд чи мене відпустить.

— Не сміши мене. Ти вмієш хвилюватися лише про себе. — кидаю те, що й так очевидно.

— Уляно, годі. — холодно наказує він. — Досить робити з мене монстра.

— А ніби це не так. — важко зітхаю. Я втомилася і я хочу залишитися наодинці. Просто сісти в машину і поїхати. Тому роздратовано додаю. — Мурате, визнай, що навіть зараз ти контролюєш мене, хоча не маєш на це жодного права.

Кілька секунд ми просто дивимося одне одному в очі. А тоді Мурат тихо, але впевнено заявляє:

— Дюймовочко, досить істерик. Поїхали додому. Ти перенервувала. Тобі відпочинок потрібен.

Його слова збили мене з пантелику. В них реально звучить турбота. Але я не готова. Відступаю на крок і вперто шиплю.

— Я з тобою нікуди не поїду.

Розвертаюся і швидко йду до своєї машини, залишивши його самого посеред нічної парковки. Але за якусь мить чую незрозумілий шум позаду. А ще за секунду вже вишу на плечі Даманського.

Книга тут...