Вітаю!

Запрошую до оновлення!

— Захаре, припини, будь ласка...

— Захаре Володимировичу, годі істерик. — Раптом закладає руки в боки Софія. — Ви поводитеся жахливо. Знаєте, є така приказка: дурне хрести, воно кричить: «Пусти». Це про вас...

— Забирайся, — з озвірінням кричу.

У цей час у Діани дзвонить телефон, і вона, перепросивши, виходить, а от Софія, видихнувши, тепер закладає руки на грудях.

— Захаре Володимировичу, годі кричати. Якщо вас щось не влаштовує, то встаньте і виставіть мене зі своєї спальні. А поки ви цього не зробите, я звідси ні ногою. І взагалі, прибережіть сили, не потрібно кричати. — Її голос звучить так впевнено та зухвало, що дивлюся на неї і не можу збагнути, що діється і хто тут хто. А вона тим часом продовжує: — Я піду від вас лише тоді, коли ви встанете на ноги. Коли я втікатиму від вас, а ви будете наздоганяти мене на своїх двох ногах, аби прогнати. А доти сидіть тихо і сопіть у дві дірки. — Вона зволожує вуста і додає: — Перепрошую за нетолерантність, з вами по-іншому не можна. А тепер кажіть, який одяг вам подати, бо в іншому випадку ви поїдете так, як є. Але врахуйте той факт, що в піжамі та халаті ви на відпадного красеня не тягнете...

— Послухай, ти знущаєшся?..

— Ні, Захаре Володимировичу, це не я, це ви самі із себе знущаєтеся. Бо замість того, аби взяти себе в руки, ви поховали себе заживо у чотирьох стінах. І зробили склеп у своїй спальні.

У мене нема слів. Моя лють на межі. І за що мені така кара? Я не хочу цього чути. І де Діана тільки знайшла це чудо? Вона точно моєї смерті хоче. У мене від цієї ненормальної точно психоз станеться.

На її слова мовчу. Мені байдуже до її слів. Це просто слова. І вони не мають ніякого значення.

Покоївка для мільярдера

♥️♥️♥️