Продовжимо питання про сором. Якщо ми вже поговорили про те, що інколи людей соромлять за їхні літературні смаки, то чому нікому не соромно сидіти в телефоні цілодобово?

Чому сьогодні стало нормою, коли дитина вміє користуватися смартфоном краще, ніж спілкуватися наживо?

Моя героїня Аліса з «Літнього дощу» саме така — як і більшість дітей, яких я зустрічаю зараз у місті. Вона живе в екрані, а не в реальному світі.

А я виросла в іншій атмосфері: стрибки по дахах гаражів, довгі виїзди за місто на велосипедах, пропажа на цілий день із дому. Тікати від сторожової собаки, бо ми захотіли поїсти ягоди з чужої дачі. 

Пам’ятаю смак простого свіжого хліба з магазину й страх зайти додому попити води, бо мама вже не дозволить піти гуляти. Там відчувалося справжнє життя.

Саме тому й народилася книга «Літній дощ»: щоб нагадати тим, хто жив так само, і показати іншим, що дитинство може бути зовсім іншим — яскравим, живим, справжнім.

? Додавайте «Літній дощ» у бібліотеку та діліться своїми думками: чи справді «раніше було цікавіше», чи це просто яскравість дитячих спогадів?