Кажуть, за сімейним столом має бути затишно. Ну… у моїх героїв із цим трохи не склалося(((
Ловіть уривок із нового розділу)) 

Стискаю щелепу. Скільки вже було цих перепалок? А скільки разів після них я тікала з цього дому на кілька днів, аби тільки не бачити його самовдоволене обличчя? Сука, вичавлює з мене всі соки.  Чорт, а не чоловік.

– Прекрасно, – ковтаю клятий клубок у горлі й підозріло швидко відповідаю. – Виходить, ми обоє не виспалися, але ти маєш значно гірший вигляд. Не знала, що роль ідеального нареченого настільки виснажує. 

Чоловік починає сміятися й прикриває очі. Насмішкувато так. Єхидно.

– Довгий у тебе язик, Нінель. Особливо тоді, коли від нього жодної користі.

Ліза поруч теж починає сміятися. Так легко, ніби він зараз не сидить і не принижує мене. Переводжу на неї їдкий погляд, периферійним зором помічаючи, як вони сплітають пальці.

— Знову тікаєш? – ніби між іншим запитує низький голос. Рустам відкидається на спинку стільця. 

Ліза, схоже, теж не проти щось додати, але її перебивають.

– Не ображай нашу сестру! – в унісон вигукують дві голови й сердито косяться на неї.

Дивлюся на цю картину й не припиняю дивуватися. Просто прекрасно. Значить, на Лізу вони нападати вміють. І знають, і практикують. А на чорта, що сидить поруч із нею, це не поширюється? Як це, бляха, працює? Вони з ним якийсь контракт уклали?

p.s. маю ще одну рекомендацію до моєї першої книги «Усе веде до нього», щаслива, як ніколи❤️