— Де ми?

— Краще запитати — коли ми? — Девіан повільно підвівся, знову обдивляючись усе навколо. Його обличчя стало суворим. Тут абсолютно все виглядало не з нашого світу. — Я припускаю, Кайє, що ми не просто в іншому світі. Ми не в нашому часі.

Я ледь втримувала чоловіка і сповзла на підлогу. Його голова безсило опустилася мені на коліна. Очі чоловіка були відкриті, але погляд здавався розфокусованим.

— Девіане, подивися на мене, чуєш? — я щось говорила йому, намагаючись розігнати сірий чад навколо нас.

Я з останніх сил спробував поворухнути губами, заспокоїти її, прошепотіти, щоб вона не плакала. Але язика наче паралізувало. Світло в її очах стрімко згасало.

Єдине, що я зараз відчував, окрім холоду, — це провину. Гостру, невиліковну провину, яка випалювала душу зсередини. За те, що не сказав їй тоді... в ту саму ніч. Коли вона, знемагаючи від насолоди у моїх обіймах, щиро й тихо промовила мені ці слова зізнання, я змовчав. Я сховався за своєю вічною потребою все контролювати й не відповів. А мав кричати про це на весь світ.

Оновлення (яке сміливо можна назвати скляне) уже в ваших бібліотеках:

Академія для небажаної королеви

А також історія має нову обкладинку✨ Не загубіть❤️

Дякую усім, хто доднався до голосування зміни обкладинки ❤️