Не кожна тінь випадкова.

Запрошую до нового розділу «Усе веде до нього».

Приємного читання)

– Марго, а ти що думаєш? – хлопець легко торкається мого плеча, змушуючи відірватися від могил. Я вдивляюся в чорну постать удалині. Вона нерухомо стоїть за однією з могил, і я ніяк не можу відвести погляду.

– Все може бути, – неочікувано для самої себе озвучую те, що весь цей час крутилося в мене в голові.

Я не впевнена в ньому. До чорта не впевнена.

Влад не справляє враження людини, яка покладається на удачу чи власну самовпевненість. Він усе прораховує. Я тільки ніяк не можу зрозуміти, що саме. Краще б він був просто самовпевненим придурком.

– Я... Я повинна скласти все докупи. Те, що крутиться в мене в голові. Бо зараз там суцільний хаос. Мені потрібен час, – промовляю тихо, не відводячи погляду від чорної фігури, яка ще кілька хвилин стоїть нерухомо, а потім повільно розчиняється серед інших могил.

Усе ніби змішалося в одну купу. 

Кожен говорить щось своє. Кожен бачить свою правду. А я стою посеред цього всього й відчуваю, як земля повільно вислизає з-під ніг. Я більше не розумію, кому можу довіряти. Навіть власним висновкам. 

На мені ніби зімкнулися кайдани. Невидимі. Але такі важкі, що я майже фізично відчуваю їх на запʼястках. Хоч би куди я пішла, хоч би що зробила, за мною тепер спостерігатимуть ще пильніше.