Моя історія, здається, вже за звичкою починається не з тріумфу й точно не з надії. Вона почалася вночі — на холодному ритуальному камені. Здається, щось подібне вже було в моєму житті?

   Хочеться одразу закутатися в ковдру та попити чаю разом із Лорі, розбираючи чергову загадку із сигілами, але ні. Замість цього я лежу тут і відчуваю, як мене ледь не вбивають. Поруч лежало ще декілька переляканих дівчат приблизно мого віку. І, що найголовніше, чистих і невинних. Лорі дуже образилася, що я не взяла її із собою на таку розважальну виставу. Навколо каменю стояли зо два десятки наївних ідіотів, упевнених у власній важливості.

   — Скоро все це скінчиться для вас... і нарешті розпочнеться нова ера для всесвіту, — пафосно промовив один із них, заносячи кинджал наді мною.

   Яка несподіванка. Здається, я потрапила у власне минуле, яке чомусь зациклилося на одній і тій самій події. Дивна слабкість розтікалася тілом, але ці бовдури не знали, хто моя подруга і наскільки давно вона напхала всю команду протиотрутами від будь-яких зіль. Далі буде ще веселіше. Обіцяю.

   Усе через те кляте завдання й неможливість дістатися до головних дійових осіб, які, схоже, вирішили, що закони призову їм не писані. Чудово. Усі ці ритуали, закляття, тренування... І ось результат: лежу тут, наче експонат у магічному музеї. «Результат багаторічного навчання». Саме такою могла б бути табличка поруч. І як же вчасно виявилося, що я демонологиня. Та ще й невинна. Перевірку, до речі, пройшла. І це був далеко не найприємніший процес у моєму житті.

   І знаєте що? Попри все, у голову закралася одна дивна думка: добре, що на цю роль обрали мене, а не Лорі. Бо я майже впевнена, що вона не стала б чекати, поки всі зберуться, і давно вже влаштувала б їм витончене та принизливе винищення.

   Напевно, усе ж варто було почати цю історію не зі сцени власної «жахливої загибелі», а з моменту, коли все почало йти шкереберть. Що ж, спробуємо ще раз. Із самого початку. Поки мій сарказм ще живий і здатний усе це розповісти.