Міра Воронець краще розуміє речі, аніж людей.

Старий годинник не прикидається, що все гаразд. Лист не змінює своєї історії, коли йому ставлять незручне запитання. А медальйон, навіть небезпечний і запечатаний кількома шарами захисту, рано чи пізно покаже, що саме намагався приховати.

Міра працює реставраторкою в міському Архіві. Вона відновлює не срібло, папір чи механізми, а спогади, які залишилися всередині речей.

За правилами до деяких із них не можна торкатися.

Особливо голою рукою.

Особливо посеред ночі.

Особливо якщо на внутрішньому боці кришки видряпані ініціали сестри, яка зникла три роки тому.

Міра не вважає себе сміливою — вона просто надто добре знає, як звучить фраза «ми зробили все можливе», коли насправді люди лише втомилися шукати.

Тому вона заходить у коридори, яких немає на планах, і світить ліхтарем туди, де речі починають шепотіти чужими голосами. Торкається слідів, від яких розумніше було б триматися подалі.

І щоразу обіцяє собі зупинитися, щойно знайде відповідь.

Проблема лише в тому, що у Вельську кожна відповідь пам’ятає наступне запитання.

Який вигляд має Міра Воронець?

Такою я бачу Міру — не безстрашною героїнею, а жінкою, яка боїться, помиляється, не довіряє правильним людям і вперто йде далі.

Бо десь у місті досі залишається річ, яка пам’ятає, що сталося з Ланою, її зниклою три роки тому сестрою.

А Міра вміє змусити речі говорити.

Читати книгу: «Вельськ. Місто без учора»