Тихої ночі!

Запрошую до оновлення!

Дверцята красивого автомобіля різко відчиняються. І з салону виходить похмурий Мурат із кам’яним обличчям, дістає валізу й мовчки заходить до будинку.

— Добрий вечір, — сухо кидає всім.

— Нарешті, — видихає Мартин. — Ми вже думали, ти передумав.

— Не передумав. — фиркає він і лише ковзає по мені коротким невдоволеним поглядом та відводить очі.

От і чудово. Може, нарешті відстане. А то озлобився незрозуміло за що. А може, за те, що я на нього накричала тоді у цьому дворі. Та мені байдуже.

Покидаю свої міркування, бо Мартин кличе всіх на вечерю.

Я почуваюся геть незручно. Пильно зиркаю на Максима, та схоже його забавляє вся ця ситуація, а мене чомусь шалено тригерить.

Мартин кличе управителя і наказує віднести валізу сина на другий поверх у його колишню кімнату.

Коли заходимо в гостинну, одразу присідаємо за довгий широкий стіл. Я навіть не зрозуміла, як опинилася за столом поміж двох братів. Тепер почуваюся дуже паршиво та шалено незручно. Бо Максим не змовкає та піклується про мене, а Мурат, нахмурившись, мовчки вечеряє. Я ж молюся, щоб ця вечеря якнайшвидше закінчилася і я опинилася подалі від цих двох.

Книга тут...