Сьогодні в романі «Таємниця Борисенка» ми перетнули важливу межу — половину історії.

З одного боку, здається, що вже сталося дуже багато. Ми разом пережили першу підозру, біль, недовіру, ДНК-тест, розлуку, примирення… Але насправді найважливіші відповіді ще попереду.

Коли я тільки починала писати цей роман, то знала одну річ абсолютно точно: це не буде історія, в якій усе можна зрозуміти з перших глав. Крок за кроком я хотіла показати, як кожне нове відкриття здатне змінювати людей та їхні попередні уявлення про події. Хотіла довести, що не можна засуджувати людей одразу, не знаючи повної ситуації.

Саме тому друга половина книги буде ще емоційнішою. На героїв чекають рішення, які вже не можна буде відкласти, а на вас — нові відкриття та повороти, після яких багато попередніх подій відкриються зовсім по-іншому.

А поки хочу залишити тут невеличкий уривок із сьогоднішньої глави та візуал до неї:

– Катю, будь ласка... Прошу тебе. Це лише аналіз...

Я перебила її раніше, ніж вона закінчила.

– Ні, Віро. Це не лише аналіз. Це означає набагато більше. Аліса бачила, як руйнується наша сім'я, ставила запитання, на які я не мала відповіді. Це дитина, і вона вже сильно страждає. Я не можу втягувати її в цю історію ще глибше.

Я бачила, як Віра намагається знайти слова, після яких я зміню свою відповідь. Але їх не існувало.

Вона повільно підвелася зі стільця, обійшла стіл і раптом опустилася переді мною навколішки.

Я здригнулася.

– Віро... Що ти робиш?

Вона не відповіла. Лише ще міцніше стиснула мої руки.

– Пробач мені... — прошепотіла. — Я знаю, що не маю права просити про подібне. Повір, якби був хоч один інший вихід, я ніколи не прийшла б до тебе. Я не можу бути донором. У Максима більше немає ні братів, ні сестер. Немає нікого... Фактично залишилися тільки Андрій і Аліса... І якщо Андрій не підійде... — її голос майже зник. — Максим скоро помре.

Я мовчки підвелася зі стільця, обійшла Віру та попрямувала в бік дитячої. Крізь вузьку щілину було видно край ліжка. Аліса спала на боці, обійнявши свого зайця, а я дивилася на неї та розуміла: щоб урятувати одну дитину, мені, можливо, доведеться ризикнути іншою. І яке б рішення я не прийняла, у будь-якому разі мені доведеться жити із власною совістю.

Дякую кожному, хто проходить цей шлях разом зі мною. За ваші теорії, емоції, суперечки, підтримку героїв і навіть за моменти, коли ви на них сердитеся. Саме завдяки вашим коментарям історія ніби оживає ще й поза сторінками. ❤️