Марина Дмитрівна підійшла ближче, її плечі здригалися від плачу. Вона нахилилася до вуха доньки, поки лікарі відійшли.

— Софіє, ти пам’ятаєш умови, дочко.

Софія раптово затихла. Сльози застигли на її щоках. В її очах з’явився дикий, тваринний блиск — блиск матері, яка готова на все, щоб захистити своє дитя. Вона подивилася на матір, і в цьому погляді була рішучість.

— Ні. Я не відмовлюся від неї. Не віддам у притулок, — твердо, без жодного тремтіння в голосі, сказала Софія. — Мамо, ти допоможеш мені. Через декілька днів.

— Софіє, що ти надумала? Тобі не можна вставати! — злякалася Марина, дивлячись на доньку.

— Ми вивеземо її звідси. Ти винесеш її через чорний хід, де пральня. Я знаю, ти зможеш. Я відвезу її в село. До Андрія, — Софія однією рукою схопила матір за руку. — Нехай вона не матиме матері, але в неї буде найкращий у світі батько.

— Але ж Андрій… він прокляне тебе, він думає, ти зрадила його — з болем промовила Марина.

— Нехай, — Софія заплющила очі, і дві важкі сльози скотилися по щоках. — Нехай ненавидить мене. Нехай вважає останньою тварюкою. Але там, з ним, вона буде в безпеці. Він любитиме її більше за життя, бо вона — моя. Він виростить її вільною. Вона матиме батька, який любитиме її за двох. Мамо, благаю… дозволь врятувати мою доньку. Поклянись, що ніхто про це ніколи не дізнається. Ні батько, ні Ягужинський. Для всіх вона буде в сиротинці. Поклянись мені!

Марина Дмитрівна дивилася на свою змучену, але таку рішучу доньку. Вона розуміла, що вони з Павлом прирекли свою Софію на пекло поруч із нелюбом.

Розуміла, що Андрій будуватиме своє життя на образі. Але це був єдиний шанс врятувати цю маленьку дівчинку, яка була ні в чому не винна. Жінка повільно кивнула, витираючи сльози.

— Добре, доню. Я зроблю це.

Софія знову притиснула до себе маленьку Соломію, вдихаючи її солодкий запах.Вона знала, що часу, щоб набутися з донькою в неї майже немає.