Непоганий удар як для хлопчиська, подумки всміхаюся я. Адріан почувається загнаним у кут, якщо зважився на крайні заходи. Вдарити лорда — це самогубство. Але чому хлопець настільки боїться мене?
— Я не повернуся. Ви не змусите мене! — скиглить він.
Ось воно що! Адріан боїться, що я поверну його назад до притулку. Розумію, що життя в дитячому будинку не цукор, але мене дивує панічний страх, який іде від брата.
— Я не збираюся повертати тебе до притулку. Я прийшов, щоб забрати тебе.
— Навіщо я вам потрібен? — запитує він, а потім кривиться й з огидою каже: — Аа, Ви, напевно, з цих…
— З яких? — спантеличено цікавлюся я.
— З цих — любителів хлопчиків, — зі зневагою відповідає Адріан.
Прокляття! Я, звісно, завжди здогадувався, що в притулку все далеко не так гладко, як у звітах директора. Але такого я й припустити не міг!
— Я з цим ще розберуся. Сподіваюся, ти розкажеш усе, що знаєш, і мені вдасться припинити це.
— Якщо ви не з таких, тоді навіщо я вам потрібен? — щиро дивується він.
— Обговорімо це пізніше. Ані тобі, ані мені не треба, щоб нас тут застукали. Ходімо.