Сьогодні 26 липня знижка на книгу "(не)рідна для мажора"♥️

Я прокидаюсь від того, що з мене злітає ковдра. 

- Вставай, сонько, в нас сьогодні важкий день, - чую над собою голос Макса.

Мружусь від ранішнього світла і незадоволено стогну. Повертаюсь на спину, випрямляюсь на повний ріст. Він що взагалі знахабнів, вриватись в мою кімнату і будити мене таким чином?

- У нас з тобою не може бути ніяких спільних справ, - ричу на зведеного брата і намацую краєчок ковдри, знову натягую на себе.

- Це було раніше, а тепер будуть, - чую задоволення в його голосі. - Сьогодні будеш відбувати своє покарання, яке я для тебе придумав.

- Мені здається, Максе, ти перегрівся на сонці, - хмикаю і відвертаюсь від нього. - Покинь, будь ласка, мою кімнату. 

- Ти не зрозуміла, Міло, - тепер він говорить досить холодно. - Я вчора з тобою не жартував. Якщо суд не покарав тебе, то це зроблю я.

З цими словами він стягує мене з ліжка. Я падаю на холодну підлогу і моя тонка нічна сорочка задирається до поясу. 

- Ти взагалі з глузду з'їхав, - обурююсь і дивлюсь на нього. Помічаю, як його погляд ковзає по голих сідницях.

Підскакую на ноги і поправляю поділ сорочки. Збоченець. Нічим не відрізняється від свого батька. 

- Чекаю через десять хвилин у коридорі, - здавлено промовляє і гучно ковтає. - І одягнись в щось просте, те що не шкода потім викинути.

Ще раз проводить поглядом по моєму тілу і йде, гепнувши за собою дверима. Я стою нерухомо і обіймаю себе руками. Не буде мені спокою. І Макс не відстане. Я його знаю. Оце вчепився зі своїм покаранням. І що ж це таке має бути, якщо одяг треба брати непотрібний? Щось мені стає страшно.

Як він і вимагав, через десять хвилин виходжу з кімнати. Одягнена в старих шортах і футболці, волосся туго затягнуте у хвіст. Макс з'являється з вітальні у спортивних штанах і чорній майці, у чорних окулярах на очах. Він відчиняє переді мною двері, пропускає першою. Напевно боїться, щоб я не втекла.

- Ти хоч скажеш, куди ми їдемо? - цікавлюсь спускаючись сходами під'їзду.

- Скоро побачиш, - посміхається. - Я впевнений, тобі сподобається. 

- Не сумніваюсь, - бурмочу під ніс.

Якщо він задоволений, тоді мені буде капець. Нічого хорошого я не чекаю. 

Ми їдемо досить довго, виїжджаємо з міста, потім ще полями. Я більше не допитуюсь, все одно не скаже. Просто мовчки дивлюсь на дорогу, слухаючи тиху спокійну музику, котра грає з програвача. Час від часу помічаю, як Макс на мене коситься, але не промовляє ні слова. Ну і добре. Говорити мені з ним зовсім не хочеться, та й немає про що. 

Коли ми нарешті під'їжджаємо до широких дерев'яних воріт, я дивуюсь. За огорожею помічаю стадо коней, котрі мирно пощипують травичку.

- Ми що будемо їздити на конях? - не витримую все ж таки і запитую.

- Не зовсім, - хмикає задоволено. - Але якщо вкінці в тебе залишаться сили, то можеш спробувати.

Його хороший настрій мені зовсім не подобається. І на що мої сили мають піти?

- Я не буду цього робити! - репетую через десять хвилин, коли жіночка років тридцяти одягнена у спец одязі вручає мені в руки лопату.

Дивлюсь на Макса в надії, що зараз він скаже, що пожартував і ми спокійно поїдемо додому. Але вираз його обличчя серйозний і жодного натяку на посмішку. 

- Це твоє покарання, - холодно промовляє. - Ніщо так не допомагає людині виправитись, як фізична праця. Не дарма ж придумали виправні роботи для засуджених.

- Моє засудження умовне, без жодних робіт, - шиплю на нього і щосили кидаю лопату на землю. - І ти не змусиш мене займатись цією дурнею.

- Прибирання в стайні це не дурня, - говорить повчально, схрестивши руки на грудях. - Знаєш, як важливо, щоб коні знаходились в чистоті? Ось ти й допоможеш сьогодні працівникам. Так би мовити, на благо ферми. 

- Хрін тобі, я не зрушу з цього місця, - приймаю таку ж саму позу і вперто задираю підборіддя, не відводжу від нього очей. 

Нехай знає, що я не збираюсь виконувати його забаганки.

Макс незадоволено хмуриться, а потім одним широким кроком скорочує між нами відстань. Не встигаю я й пискнути, як він хапає мене за талію і перекидає собі на плече. Наче пір'їнку з легкістю несе всередину стайні. 

- Відпусти мене, Максе. Відпусти негайно, - репетую і стукаю кулаками йому по спині. Він не реагує, лише сильніше стискає руками стегна.

Відчуваю, як його пальці сильніше впиваються у шкіру. Його руки знаходяться занадто близько до інтимних місць і мене це бентежить. По тілу пробігає дивний холодок і легке збудження. От негідник, змушує мене відчувати неприйнятне у важкий невідповідний момент. 

Потім Макс жбурляє мене і я лечу у щось м'яке і колюче. Розумію, що лежу на величезній кипі сіна, а наді мною стоїть мій ненормальний зведений брат. Він дивиться на мене і весело посміхається. 

- Ти навіжений, - обурююсь і витягую з-під футболки соломинки, котрі впиваються в шкіру. - Взагалі клепка поїхала.

- Ми не поїдемо звідси, поки ти не зробиш діло і не відбудеш своє покарання. 

- Тоді нам прийдеться тут ночувати, - продовжую стояти на своєму.

Підскакую на ноги і обтріпую одяг. Приземлення хоч і було м'яке, та в сіні я ще ніколи не лежала. 

- Мене це не лякає, - схрещує руки на грудях, блискає очима. - Ти й не уявляєш, як приємно спати на сіні, а його тут багато.

Прибирати лайно після коней дуже важко, навіть не уявляю, як люди роблять цю роботу кожного дня. Воно смердюче і гидке, перемішане з залишками сіна, і неймовірно важке. Поки я прибрала одне стійло, то дуже стомилась, а руки відвалюються, спину взагалі не чую. Весь час Макс від мене не відходить. Ні, щоб допомогти, то він просто спостерігає. Напевно отримує велике задоволення, дивлячись, як його сестра мучиться і помирає від виснаження. 

- Все, більше не можу, - важко зітхаю і кидаю ненависну лопату на підлогу. - Завтра я не зможу встати. Я не відчуваю тіла. І пити хочу.

- Тоді переходимо до наступного завдання. Там і поп'єш.

Я витріщаю на нього очі і відкриваю рота. 

- Ти напевно знущаєшся, - ричу і підходжу до нього впритул, дивлюсь йому прямо в очі. - Я вже своє відробила. Досить з мене. Завези мене додому.

- Не все, - піднімає кінчики губ. - Тобі ще треба помити коней. І відійди від мене, від тебе погано пахне.

Я задихаюсь від його нахабності. Щосили штурхаю у плече і йду. Геть якомога далі від нього, щоб очі мої його не бачили. 

Виходжу зі стайні і оглядаюсь навколо. Неподалік помічаю кілька коней і поруч з ними працівниць, котрі величезними мочалками миють їм спини. О ні, до цих тварин я не підійду. Я їх боюсь. Ще вкусять. 

Розвертаюсь і прямую в протилежну сторону, туди, де стоїть Максова машина. 

Хапаюсь за ручку, смикаю, та вона зачинена. Розчаровано зітхаю і спираюсь спиною на розігрітий від сонця метал. Невдовзі до мене підходить незадоволений Макс.

- Ти ще не зрозуміла? Я з тобою не жартую. Поки все не зробиш, ми з відси не поїдемо, - його металевий тон обурює.

Я втомлена, хочу їсти і пити, і ледве стою на ногах. Це якийсь садист, а не брат.

- Тоді я піду пішки, - випльовую слова зі злості. - А ти можеш залишатись.

Оминаю його і швидким кроком прямую до воріт. Буду йти, поки мене хтось не підбере.

- Тільки зауваж, до найближчого населеного пункту п'ятнадцять кілометрів, якщо ти дійдеш на цій спеці, - кричить в спину. - І по цій дорозі ніхто не їздить

https://booknet.ua/book/ne-rdna-dlya-mazhora-b416947