Ну, принаймні ми — письменники. 

Схоже, професія письменника поступово вирушає туди ж, куди свого часу вирушили друкарські машинки, плівкові фотоапарати та люди, які знали напам’ять усі телефонні номери друзів.

Її витіснять нейромережі.

І я, здається, щойно зробив невеликий внесок у цей процес.

Мій новий роман «Дядя Жора — Електрик» зазвичай у мене зайняв би приблизно місяць-півтора роботи. А цього разу я вирішив провести експеримент і залучити до процесу нейромережі.

Результат?

Роман написаний приблизно за тиждень.

Так, я сам розумію, як це звучить.

Сидиш, дивишся на календар і думаєш:

— Стривайте… А де ще три тижні мук? Де безсонні ночі? Де момент, коли герой раптом відмовляється йти за сюжетом? Де я мав урочисто заявити, що більше ніколи не буду писати? ?

А їх немає.

Є готовий роман.

Щоправда, тут є одна маленька проблема.

Я категорично упереджений щодо власного тексту. Мені важко об’єктивно оцінити, наскільки добре він написаний, наскільки цікаво читається і чи не перетворився весь цей експеримент на літературний електрощит, у якому хтось забув вимкнути рубильник. 

Тому цього разу я вирішив залишити найважливішу частину експерименту вам, читачам.

Чи справді нейромережі вже здатні допомагати створювати повноцінні романи?

Чи можна за тиждень зробити те, на що раніше йшли місяці?

І головне — чи варто це читати?

Ось тут я вже не суддя.

Суддями будете ви.

«Дядя Жора — Електрик» — роман, створений у співпраці людини та нейромережі.

Читайте. Смійтеся. Критикуйте. Хваліть, якщо є за що.

А я поки що піду перевірю, чи не пише нейромережа вже наступний роман без мене.

Бо, як відомо:

ми всі помремо.

Але, можливо, спочатку ще встигнемо дописати пару книжок. Читати роман:https://booknet.ua/book/dyadya-zhora-elektrik-b456809