— Вікторіє? З тобою все в порядку? Кава збіжить…

Григорій підходить зі спини, і його долоні — важкі, теплі й такі вже рідні, лягають мені на плечі. Він абсолютно спокійний. І саме це лякає найбільше. Григорій занадто ідеальний. Занадто логічний. У нього на все є готова відповідь. Може, у нього є прості відповіді на мої запитання? Треба тільки запитати…

— Гришо… — тихо кажу я, не повертаючись до нього. — А як ти дізнався, як мене звати?

Я відчуваю, як його пальці ледве відчутно напружуються на моїх плечах.

— Того вечора, — уточнюю я, обертаючись і зустрічаючись із його темним, непроникним поглядом. — У машині. Ти назвав мене за ім’ям ще до того, як привіз до клініки. І до того, як оплатив рахунок. Звідки ти знав, хто я?