Назаренко повертається до мене, бере під лікоть і підводить до своєї машини. Відчиняє передні пасажирські двері й допомагає мені сісти. Я не опираюся і все ще намагаюся переварити почуте.

Так виходить, це Назаренко той чоловік, що привіз мене до лікарні й оплатив лікування? Мабуть, це він витягнув мене з понівеченої машини. Але чому він тоді зник? Припустимо, на це теж є пояснення — поспішав кудись… Але чому не зізнався зараз, що ми вже зустрічалися? Вирішив скромно промовчати й не згадувати, що врятував мене?

Усі ці думки пролітають у голові за лічені секунди, поки Григорій зачиняє за мною двері, обходить свого чорного монстра й сідає за кермо. Увесь цей час він не зводить з мене погляд і абсолютно не дивиться на колишню…

А в мене перед очима знову постає аварія.

«Усе буде добре, Вікторіє. Тримайтеся. Я відвезу вас до лікарні!»

Я добре пам’ятаю слова, сказані незнайомцем, який урятував мене. Ось тільки цього разу я бачу обличчя чоловіка, який витягає мене з машини, що палає…

Назаренко…