Трохи спойлеру до завтршньої глави "Котик для Вищого"

—     Скільки метрів? — кинула вона в темряву.

—     Бачу тебе. Приблизно п’ять. Довіряєш мені? — відповів він знизу.

—     Наче в мене є вибір, — вона відстебнула карабін. — Лови мене, Любасику.

Кет полетіла вниз. Любомир спрацював чітко: стрибнув, перехопив її в повітрі, погасив інерцію, одразу відпустив.

—     Тут щось є, — тихо сказала Кет, тягнучись до зброї.

—     Теж відчуваю, — він ковзнув поглядом по її руці. — Не забувай, він потрібен живим.

Вони рушили пліч-о-пліч, оглядаючи провалля. Зі стелі подекуди звисали сталактити, походження яких не хотілося уточнювати.

Шурхіт.

Щось більше за щура. І не атакує — відступає.

—     Живий, — коротко сказала Кет.

—     При тямі, — підтвердив Любомир.

—     Ми не хочемо тебе вбивати, — гукнула Кет. — Здавайся.

Створіння завмерло лише на мить — і рвонуло вперед.

Любомир зреагував миттєво: перехопив руки, викрутив, звалив у багнюку, притиснув коліном до спини. Кілька ривків — і тіло обм’якло.

—     Кет, кайданки.

Сріблені кайданки клацнули на зап’ястях оберненого. Для надійності його додатково стягнули канатами Організації.

Мокрий, виснажений хлопець дивився на них знизу вгору.

—     Чому?.. — хрипко запитав він.

Кет присіла навпроти. Хлопець був приблизно її віку. Вона на секунду затримала погляд.

—     Нам потрібні відповіді, — сказала спокійно. — І хтось це з тобою зробив.

—     Ми дамо тобі захист і притулок, якщо будеш співпрацювати, — додав Любомир.

Хлопець глянув на нього, здригнувся і відвів очі.

—     Твій Вищий лякає. Відійди, — сухо кинула Кет.

Любомир без заперечень зробив кілька кроків назад.

Обернений раптом розсміявся — різко, надривно. Сміх луною розійшовся тунелем.

—     Це ж треба... Вищий на повідку в людини. Оце так комедія...

Кет розплющила очі й подивилася в бік дратівливого шуму. З нею говорив хлопець її віку: кучеряве волосся, ніс у ластовинні, карі очі й вуха, що стирчали трохи кумедно й асиметрично. Авжеж, вона його впізнала — здається, Максим чи Михайло, точно щось на «М». Вона вдала, що не впізнала, і знову заплющила очі.

Хлопець не вгамовувався:

—     Ти чого? Ми ж разом навчалися! Я ж Макс!

—     А… — протягнула вона нарешті, змирившись із тим, що розмови не уникнути. — Той самий, що першим почав називати мене божевільною? — холодно запитала Кет.

—     Ой, та годі тобі… — хлопець трохи знітився. — То ж давно було!

—     Не так уже й давно, — відрізала Кет.

До них почали доєднуватися й інші оперативники. Хтось мовчки сідав, хтось обговорював справи з колегами, створюючи глухий фоновий шум у тісному просторі.

—     Не можу повірити! — не вгамовувався Макс. — А хоча… працювати з ним у парі може тільки божевільна! До речі, що ви там обговорювали наодинці?

—     Кодекс Організації та злагодженість бою перед походом у нетрі, — сухо відповіла Кет, демонструючи повну відсутність інтересу.

—     Слухай, — раптом запропонував Макс, — давай якось на каву сходимо? Поностальгуємо. Розкажеш, як тобі з ним працюється.

Невже в Любасика з'явився конкурент?