Пристрасть і закулісна боротьба у світі великого бізнесу.

Якщо подобаються такі історії, ласкаво прошу 

Уривок з роману "Це бізнес, крихітко"

– За глінтвейном? Його ж офіціант може принести, піднімаю брову, слідкую за напрямком її погляду -- і все розумію.

Вона дивиться не на бар, а на майданчик біля схилу, де серед групи новачків стоїть високий, широкоплечий чоловік у чорному лижному костюмі. Інструктор.

Він демонструє, як правильно тримати палиці, щось пояснює тим, хто вперше вирішив спробувати себе у цьому не найпростішому виді спорту.

Я не бачу його обличчя -- тільки широку спину й точні, сильні рухи. Видно, що він майстер своєї справи. Можливо, колишній спортсмен, який завершив кар'єру і тепер заробляє так на життя.

Тримається він на лижах бездоганно -- наче народився на цьому схилі. Навіть здалеку відчувається: у ньому є щось... небезпечне й водночас надзвичайно привабливе.

Не дивно, що група дівчат навколо більше роздивляється його, ніж слухає пояснення.

Мені навіть не віриться, що я нарешті у відпустці. Вперше за... скільки? Два роки? Три?

Ще зовсім недавно я виходила з офісу майже останньою. А тепер -- загорнута в теплий плед, серед снігів і запаху хвої, лежу й нарешті дозволяю собі ні про що не думати. На жаль, справа була не лише в тому, що на мої плечі скинули немислиму кількість завдань -- від щоденної рутини до ведення масштабних проєктів, кожен із яких я прагнула виконати бездоганно.

Правда в іншому: я просто не люблю проводити вечори на самоті -- у просторій, красивій квартирі, де, попри затишок і стиль, давно немає ні любові, ні навіть звичайного людського тепла.

Одним словом: вечорами мене роз'їдає самотність. І щоб втекти від цього відчуття, я затримуюсь на роботі. Це завзяття, звісно, належним чином оцінили. Але навіть такій багатофункціональній «машині», як я, потрібно пальне -- емоції, мотивація, драйв. А мій бак уже давно майже порожній.