— Я знаю, що ти сердишся на мене, — почав він розмову важким голосом. — Але з Громовим ти серйозно перейшла межу, Марто. Ти не уявляєш, як важко зберігати той крихкий мир, який ще залишився між нашими кланами. Моє становище стає все гіршим з кожним днем. Я втратив багато партнерів через Громова і більше не маю підтримки в раді. Це лише питання часу, коли мене усунуть, щоб повністю поглинути наш клан, — шокував мене батько такою відвертою правдою.
— Твій шлюб з Вишневським втримав би наш клан на колишньому місці. Бо ти стала б його дружиною, а значить наш клан автоматично отримав би сильного союзника, — продовжував він, ще більше мене шокуючи.
— Ти не можеш… ти просто не можеш змушувати мене вирішувати твої проблеми! — вигукнула я. — Ми не в середньовіччі живемо! Цей Вишневський — він дуже гидкий! І дуже погана людина!
— А Громов, по-твоєму, хороша людина, раз ти перед ним ноги розсунула? — знову розсердився батько.
Мене так накрило люттю, що я ледь стрималася, щоб не сказати йому все, що думаю. Але я мовчала, стискаючи кулаки.
— Добре… вибач, — знизив він тон, зрозумівши, що так ми тільки сильніше посваримося. — Просто я більше не можу гарантувати тобі безпеку навіть у власному домі. Бо я сам щодня ледь не під кулями ходжу. Розумієш?
— Розумію! Розумію, що ти просто змушуєш мене вирішувати твої проблеми, і тобі байдуже на мою думку, на мої почуття! — майже кричала я.

Згадай мене