Серце мертвої богині (містика, детектив)




Я заплуталася у своїх снах і спогадах, заплуталася у фантазіях, і остаточний зрив у нереальність стався, коли настали дні El Dia de Muertos — сповнені піснями і танцями, яскравими карнавалами, ярмарками... По всьому місту, та й по всій країні, цього дня стояли намети з цукровими черепами та трунами, свічками та традиційною їжею, сувенірами для туристів, які заполонили наші краї. Багатьом цікаві традиції Дня Мертвих, багато хто не вірить у духів, але все ж намагається жартома зазирнути за межу.

Хоча не варто загравати з тим, що може бути небезпечно. Шкода, що люди не усвідомлюють цього, поки не зіткнуться з надприродним.

І в цьому місті, здавалося, лише я боялася світу мертвих і вперше за все своє життя не вийшла танцювати в ході в розкішній материнській сукні з воланами та мереживами. І світле свято зустрічі з померлими родичами перетворилося для мене цього року на кошмарну фантасмагорію.

Давня традиція цього дня сягала корінням в історію тих, хто жив на цій землі до приходу конкістадорів. Тих, чия кров пробудилася від стародавнього прокляття і не дає мені жити спокійно.

Що сталося тоді, тієї ночі, коли вперше мені наснилися стародавні піраміди і люди, що благали про дощ?.. Все частіше снилося минуле, і я була безпосереднім учасником цих снів, це не був фільм на екрані... це був реальний вітер і реальний біль, і реальний страх.

Реальний світ.

Світ-спогад. Може, мертві хотіли показати мені щось?..

Я підійшла до вікна, зітхнувши, простеживши поглядом процесію, в якій у минулі роки йшла у своєму червоно-чорному вбранні, йшла з розмальованим обличчям і квітами у волоссі. Я завжди заздалегідь готувалася до свята. І любила його. Колись... Тепер я його побоювалася.

Ті, хто жили на цій землі до нас, вірили в потойбічний світ Міктлан, а смерті не боялися, вважаючи, що, вмираючи, ми просто переходимо в інший світ, і вони залишили незгладимий слід на цій землі. Піраміди, стародавні міста, заховані серед непрохідних лісів... У заростях папоротей досі стоять ідоли древніх богів...

І зараз, дивлячись на ходу з боку, попри страх, мені все ж стало сумно, що цього разу мамине плаття висить у шафі.

У дзеркалі, що стояло на столику з косметикою та витонченими статуетками, привезеними з Єгипту, — і там же я влаштувала святковий вівтар, — промайнуло щось.

Дивне.

Незвичайне.

Жаске.

Те, чого там просто не могло бути.

Я завмерла, вчепившись у підвіконня і затамувавши подих. За вікном у вихорі воланів і квіткових гірлянд продовжували йти дівчата з намальованими на обличчях масками Смерті — чорні очниці, білі кістки... З гітарами в руках крокували хлопці в сомбреро з вишивкою зі срібних ниток. Сонце яскраво світило, розсипаючись бурштином по моїй кімнаті...

А з дзеркала дивилася Ла Муерта. Скелет з чорним волоссям і в яскравій жовто-червоній цяткованій сукні. Я заплющила очі, вдихнула зі свистом, намагаючись переконати себе, що це наслідок дивних, страшних фантазій. У мене просто розігралася уява. Я просто втомилася. Просто ці сни на межі реальності мене виснажили. Мені потрібно нормально виспатися — і це все мине.

Або піти до лікаря Гонсалеса, щоб він розібрався, що зі мною. Чи не прояв це сімейного божевілля, яке зазвичай прокидається в нашому роді у жінок, коли їм виповнюється тридцять.

Бабуся не дозволила поховати дідуся і так і жила зі скелетом, ворожачи на курячих кістках і каменях, — на щастя для неї, традиції дозволяли це, та й зараз у деяких містечках люди залишають мумії в будинках, навіть дозволяють туристам дивитися...

Мати наклала на себе руки, коли мені ледь виповнилося десять, і ніхто не знав причини цього — вона вийшла заміж з кохання і, здавалося, не знала бід. А її сестра зберігала вдома черепи померлих родичів і використовувала їх для якихось дивних темних ритуалів...

І тепер мені сняться дивні сни, і, здається, почалися галюцинації.

Я повільно повернулася до туалетного столика. З дзеркала посміхалася мумія з розмальованим обличчям і червоною квіткою, кокетливо вплетеною в чорні як смола кучері.

Ніхто нікуди не зник. Або я збожеволіла.

Втім, сьогодні День Мертвих, а люди, що жили на цій землі до нас, вірили, що в Міктлані можна відвідувати інший світ, мертві можуть гостювати у живих, а живі... живі вирушати в туман Потойбіччя. Причому стверджувалося, що кордони відчинені не тільки в цей день, а й увесь попередній місяць.

Мій домашній вівтар став порталом для мертвої богині? Я склала його днями з частувань у вигляді цукрових черепів з іменами померлих з нашого роду, помаранчевих чорнобривців і різних милих серцю дрібничок. Склянка води, що стояла серед вогняних квітів, виявилася порожньою. Ще б пак, шлях з потойбічного світу довгий, померлу напевно мучила спрага.

Немов зачарована, я видихнула і мовчки підійшла до вівтаря, взяла склянку і наповнила її водою з пляшки, що стояла на столі. Поставила біля дзеркала. Мумія... посміхнулася? Я моргнула. І тут же склянка знову спорожніла.

За вікном люди почали запалювати свічки, щоб мертві могли знайти дорогу додому, а я раптом відчула безтурботність і спокій. Страху більше не було.

Краєм ока я помітила, що слідом за процесією бреде примарна тінь, крізь яку просвічують будинки — скелет у ошатному платті та широкополому капелюсі. Сatrin. Франт. Теж з’явилася на свято.

О духи предків, дайте мені сили вижити в цьому світі, де я бачу нереальне, і остаточно не збожеволіти!