- А-а-а-а!  - заверещала я й почала йти на дно.

Бульбашки піднімалися на поверхню, я махала руками, ніби хотіла за щось схопитися. Стало страшно. Страшно, що ніхто не почув, що я тут узагалі-то потопаю. І зараз я потону, не допомігши чоловіку, і сама піду на корм рибкам.

Хоча яким рибкам? Я ж у басейні. Взагалі, блін, ніякого толку, навіть рибок голодними залишу. Останнє, що подумала я...

Та чоловічі руки вихопили мене з-під води й потягли нагору. Нічого не бачачи, я почала жадібно хапати повітря й шкрябатися по своєму рятувальнику, обхопивши руками його шию, а ногами — стегна.

Тоді я не думала, хто це. Аби тільки жити.

 - Що ти твориш, мала? - наче я ще досі була під водою, почула голос чоловіка.

 - Я... Я... - задихаючись, я не могла вимовити ні слова.

Він підплив до бортика й, обпершись однією рукою, тримав мене другою. Хоча й не треба було, бо я вчепилася так, що мене нічим не віддереш, поки не вилізу на щось сухе й тверде.

Я нарешті почала щось бачити й поглянула на свого рятівника. 

 -  Святослав... ? - хрипко сказала я.

 - Що? - він уважно розглядав моє обличчя.

— Д-д-дякую. — Я посміхнулася.

Вода наче була тепла, але мене трусило так, що зуб на зуб не потрапляв.

Крадійка