Він завжди дивився крізь неї. Поки один сонячний промінь не виказав її таємницю... 
 

— Ваша кава, Даниле Романовичу. І сьогоднішній розклад...

Її голос прозвучав занадто тихо, а пальці тремтіли так сильно, що порцелянова чашка ледь чутно дзенькнула об блюдце. Цього слабкого звуку вистачило, щоб Данило відірвав погляд від планшета.

Лише на мить їхні очі зустрілися, і Юля одразу ж спробувала відвернутися, але було вже запізно. Ранкове сонце, що яскраво лилося крізь панорамне вікно, безжально висвітлило все: розбиту губу й темний синець на всю щоку.

Данило завмер. Його погляд на частку секунди затримався на її обличчі, ніби він відмовлявся вірити тому, що бачить. У кабінеті запала важка, гнітюча тиша. Вона інстинктивно піднесла руку до щоки, намагаючись сховати сліди побоїв, але цей жест лише підтвердив те, що він уже встиг побачити.

У кабінеті різко відсунувся важкий стілець. За мить Данило вже стояв прямо перед нею. Він мовчав, але його погляд став настільки гострим, наче зазирав у саму душу.

— Хто це зробив? — його голос прозвучав незвично тихо, але від цієї інтонації по шкірі побігли сироти.

Юля поспіхом опустила очі:
— Я перечепилася... на сходах...

— Не бреши мені, — обірвав він.

Данило зробив крок уперед, скорочуючи відстань до мінімуму. Юля миволі відступила, поки не вперлася в жорсткий край його робочого столу. Тікати не було куди.

Раптом Данило підняв руку. Його великі, теплі пальці обережно лягли на її підборіддя, змушуючи підняти голову. Він злегка повернув її обличчя до сонячного світла, розглядаючи ушкодження. Юля затамувала подих, відчуваючи, як його пальці ледь помітно здригнулися від прихованої люті, а щелепи чоловіка міцно стислися.

— Я запитую востаннє, Юліє, — процідив він крізь зуби, і в його очах спалахнув небезпечний, майже звірячий вогонь. — Який покидьок підняв на тебе руку?