Під час чергової поїздки до Комо, у затишному кафе на березі однойменного озера, чую раптом українську мову. Жінка розповідає комусь телефоном про свого хворого на рак чоловіка. Схоже, вона вже давно не була на батьківщині, набагато довше за мене.

— Тиждень тому він уперше впав, бо, як воно, забула це слово… évanoui… — жінка затинається в розмові з невидимим співрозмовником, і я підказую: 

— Знепритомнів. 

— Дякую! — щиро мовить жінка й повертається до розмови.

Закінчивши бесіду телефоном, вона підходить до мого столика. 

— Діана Бернц, — представляється. — Можна присісти? 

— Так, звісно, — усміхаюся у відповідь. — Вікторія Ковальська.

Після смерті чоловіка я повернула собі дівоче прізвище. І тепер не здригаюся щоразу, представляючись і підписуючи документи. 

— Ви звідки? — запитує вона. 

— З Одеси, а ви? 

— Я теж з Одеси! — радіє Діана. — Давно вдома були? 

— Два роки вже живу у Франції… 

— А я вже понад двадцять років, як переїхала до Швейцарії… — зітхає вона.

Ми розмовляємо кілька годин, я розповідаю, що змінилося вдома за два десятиліття. І, як водиться, знаходимо спільних знайомих. Одеса — майже як велике село, і всі одне одного через когось знають! До того ж з’ясувалося, що зараз ми живемо приблизно за годину їзди одна від одної.

Після цієї зустрічі ми майже щодня зідзвонюємося, а раз на тиждень зустрічаємося, щоб випити разом кави.