Будемо відверті: поезія здала свої позиції. Вона зникає з нашого життя, втрачаючи роль його головної прикраси. Інтерес «широкої публіки» впав до нуля. Люди все рідше заглядають у поетичні рядки. Ба більше — поезія майже зникла як аргумент. Її не почуєш ні на галасливих ток-шоу, ні в звичайних щоденних розмовах.

Спробуйте згадати: які вірші за останні шість років обійшли всю країну? Доведеться добряче напружити пам'ять, аби згадати бодай щось...

А як щодо цього: «…дух, що тіло рве до бою… Рве за поступ, щастя й волю…»? Пам’ятаєте? Якщо так, то хто автор?

Адже поезія за будь-яких часів викарбовувала місткі й потужні формули нашого духовного та морального буття. Особливо це емоційне, щемне та лірично-ніжне світло завжди було притаманне українському слову. А що ми бачимо сьогодні «неозброєним оком»? Чи зустрічали ви останнім часом людину з книжкою в метро чи під час тієї ж обідньої перерви?

Що читаєте ви самі? Що в руках у ваших знайомих? І чи є там місце для віршів?

Саме тому — час діяти! Запрошую сміливих та небайдужих до участі у літературному конкурсі «Свій біль, свій жаль, свої пісні» (проза, поезія, п`єса, есеї, нариси), присвяченому 170-річчю від дня народження Івана Франка.

Доведіть, що наше слово — живе!

Тексти твору разом із короткою біографічною довідкою автора (одним файлом у програмі TXT) надсилайте на ел-скриньку: zeitglas.kaniv@gmail.com