Сьогодні вийшла нова глава роману «Життя на трьох».

Вона була для мене однією з найважчих.

У цій главі моя героїня дізнається, що її вагітність завмерла.

Поки я писала ці сторінки, весь час думала про жінок, які пережили таку втрату не в книзі, а в реальному житті.

Мені здається, що це один із тих видів болю, про який досі не прийнято говорити. Ніби він має залишатися особистою таємницею. А коли жінка все ж знаходить у собі сили розповісти, дуже часто у відповідь чує:

«Ти ще народиш».

«Все буде добре».

«Так буває».

Я впевнена, що майже завжди ці слова говорять із найкращих намірів. Просто люди не знають, як поводитися поруч із чужим горем.

Але іноді не потрібно шукати правильні слова.

Іноді найцінніше — просто бути поруч. Обійняти. Дозволити жінці поплакати. Не поспішати забирати її біль фразами, які, хоч і сказані з любов'ю, не можуть скасувати втрату.

Саме про це сьогоднішня глава.

І якщо серед моїх читачок є жінки, які колись пережили завмерлу вагітність чи іншу втрату дитини, я хочу сказати вам лише одне.

Ви не самі.

Ваш біль справжній. Він не стає меншим лише тому, що про нього рідко говорять. І кожна має право прожити його по-своєму, без сорому, без почуття провини й без необхідності бути «сильною» раніше, ніж вона до цього готова.

Обіймаю кожну з вас. ❤️