Увесь вечір Вікторія кидає на мене такі погляди, що й до ворожки не треба ходити, аби здогадатися, про що вона думає. Жінка дивиться на мене, коли їй здається, що я не бачу, а потім червоніє, коли я її на цьому ловлю. Та і я теж час від часу ніяковію і відводжу погляд.

Вечеря добігає кінця, і під час десерту я судомно намагаюся вирішити: везти Вікторію до себе додому чи скористатися номером у готелі при ресторані. 

У кожному варіанті є свої плюси. Вдома я буду на своїй території, плюс комфорт і зручність. У готелі — романтика, антураж продовження вечора й головне: п’ять хвилин — і ми в ліжку. 

Не можу обрати, тому наважуюся: 

— До мене чи в номер? — хрипко запитую жінку, накривши її маленьку ручку своєю.

Вікторія зніяковіло дивиться на мене, вкотре червоніючи. 

— Я не хочу чекати…