На перший погляд може здатися, що «Штиль» — це розповідь про людей, які опинилися посеред океану без вітру й надії. Але для мене море ніколи не було головним героєм цієї історії. Насправді його майже не існує. Море, корабель, голод, тиша — це лише образи. Алегорія того, що рано чи пізно переживає майже кожна людина.

Штиль у цій історії — це не погода. Це момент, коли життя перестає рухатися вперед. Коли вже немає зовнішнього ворога, з яким можна боротися. Немає бурі, яку можна пережити. Немає навіть можливості втекти. Залишається тільки людина і вона сама. Саме тому справжня боротьба в новелі відбувається не між людиною і морем. Вона відбувається всередині людини. Море лише створює умови, у яких більше неможливо брехати самому собі. Коли закінчуються їжа, сили й надія, назовні виходить те, що зазвичай приховано: страх, провина, жорстокість, любов, відчай, здатність до співчуття або її повна відсутність.

Саме тому в «Штилі» майже немає справжнього ворога. Найнебезпечніше тут не море. І навіть не голод. Найнебезпечніше — людина, яка більше не може втекти від самої себе.

Можливо, саме тому ця історія могла б відбуватися будь-де. На кораблі. У покинутому будинку. У лікарняній палаті. Або просто в житті людини, яка одного дня втратила сенс рухатися далі. Море лише робить цю алегорію видимою. Бо кожен із нас колись зустрічає свій власний штиль.