Коли ми чуємо слово «штиль», то уявляємо спокій. Море без хвиль. Тишу. Безпеку. Але чим більше я думав над цією історією, тим більше розумів: для людини, яка опинилася посеред океану, штиль може бути страшнішим за будь-який шторм.

Під час бурі ти знаєш, із чим борешся. Є вітер. Є хвилі. Є ворог.

Під час штилю ворога ніби немає. Є лише тиша, голод, очікування і люди, які залишилися наодинці зі своїми думками. Саме тоді починається найважче.

Мені хотілося написати не історію про море, а історію про людину. Про те, як тиша здатна змінити нас сильніше, ніж будь-яка буря. Про вибір, який ніхто не хоче робити. І про те, що після деяких рішень повернутися до себе колишнього вже неможливо. Саме так народився «Штиль».

P.S. І ще б хотів зазначити, що штиль у моїй новелі — це не море. Це стан, коли людина більше не може відволікатися від самої себе. У штормі вона бореться із природою. У штилі — із власною совістю.