Назаренко веде впевнено, але водночас дбайливо. Я почуваюся в його руках у цілковитій безпеці. Його пальці неквапливо погладжують мою спину, не дозволяючи собі нічого більшого. Але й від цих легких рухів я навіть через тканину відчуваю його тепло, і моя шкіра починає горіти.

Світло в залі приглушене, і це створює особливу, трохи інтимну атмосферу. Здається, що ми тут зовсім одні… Я вдихаю аромат дорогого чоловічого парфуму й забуваю про все. 

Григорій злегка притискає мене до себе, і я несвідомо кладу голову йому на плече, насолоджуючись затишком і спокоєм. І мені хочеться, щоб цей танець тривав вічно…

 Але, на жаль, усе хороше коли-небудь закінчується. Мелодія затихає, музиканти вклоняються, а ми повертаємося до столу. Замовлення вже принесли, й офіціант бажає нам смачного. 

— Ну що, скуштуємо шедеври місцевої кухні? — усміхається Григорій, підіймаючи келих із соком. — За цей чудовий вечір! 

— За вечір! — підтримую тост.

Їжа виявляється чудовою! Ми із задоволенням їмо, майже не розмовляючи й тільки час від часу поглядаючи одне на одного і зніяковіло відводячи очі. І він, і я вже знаємо, чим закінчиться цей вечір…