Сьогодні в одному інтерв'ю почула думку, яка дуже зачепила.

Жінка розповідала про свої стосунки з чоловіком, його першою дружиною та дитиною від першого шлюбу. Вона сказала просту, але дуже сильну фразу:

«Треба пам'ятати, що ця дитина вже є братом або сестрою твоєї майбутньої дитини».

Я задумалась.

Мені здається, ця фраза набагато глибша, ніж просто про дітей. Вона про дорослість. Про те, що стосунки можна побудувати практично між будь-якими людьми, якщо перестати бачити одне в одному ворогів.

На жаль, сьогодні це скоріше виняток, ніж правило. Ми звикли чути історії про конфлікти, ревнощі, образи, боротьбу між колишніми й теперішніми партнерами.

А мені дуже хочеться, щоб одного дня це стало не рідкістю, а нормою.

Щоб люди могли домовлятися.

Щоб поважали одне одного.

Щоб діти не ставали заручниками дорослих образ.

І знаєте… мабуть, саме тому ця думка так сильно відгукнулася мені. Вона дуже перегукується з моїм романом «Життя на трьох».

Так, у романі багато кохання, непростих виборів і сильних емоцій. Але мені хочеться писати ще й про людську зрілість. Про те, що навіть після найболючіших подій можна залишитися людьми.

Не знаю, чи це ідеалістичний погляд.

Але мені дуже хочеться вірити, що саме таких історій у житті буде ставати більше.

А як ви думаєте? Чи можливо після розлучення побудувати здорові стосунки між усіма членами родини? Чи це все ж таки красива мрія?