Перед початком хочу зазначити: далі викладена моя особиста думка. Якщо хтось не згоден — можете сміливо кидати в мене коментарями і будь чим іншим. Я спробую встояти з гідністю. Або хоча б красиво впасти.

«Історія О» була написана в 1954 році. І якби Кафка писав романи в сексуально-естетичній формі, це міг би бути один із них. Але він не писав. Це зробила Анн Декло — під псевдонімом Полін Реаж.

На мою особисту думку, ця історія побудована за логікою абсурду, а героїня в ній — кафкіанський герой, замаскований під еротичну фігуру (я використовую Кафку тільки як простий референс абсурдизму, бо сам текст Анн унікальний).

Усе, що ми зараз називаємо «стокгольмським синдромом», тут подано на гарній золотаво-брендованій тарілці: як бажане, правильне і найкраще, що може статися з жінкою.

Насправді нічого нового для сучасного світу.

То що ж змінилося за понад сімдесят років?

Якщо ви випадково подумали про токсичні стосунки, то розділіть їх на нуль. Це зовсім інша глибина приниження. Це не сварки, не ревнощі, не троп «він складний, але я його люблю». Це тотальне стирання особистості. Але щоб це відчути, треба прочитати. Треба почути її думки й прикласти їх до своїх ран. Треба прослідкувати, як змінюється стан героїні, щоб зрештою жахнутися від того, наскільки вона щаслива тим, ким стала.

А стала вона — ніким.

Навіть нічим.

Її перетворили на абсолютну «О».

На нуль.

Роман зовсім не той, чим здається. Хтось може досі щиро вважати його настільною книгою БДСМ, але це хибне бачення. І, чесно кажучи, це принижує саму субкультуру. БДСМ — це психосексуальна практика, заснована передусім на обміні владою між партнерами. Там важливі безпека, добровільність і розумність. А секс? Секс узагалі не є обов’язковим.

У романі все навпаки. Секс — це ціль. БДСМ — метод. Грубий інструмент, яким користуються, щоб зламати людину.

І тут теж нічого несподіваного для сучасності: спецслужби, мафіозні структури й різні системи насильства використовують подібні методи досі. Тіло як важіль. Сором як замок. Біль як мова контролю.

Хтось дивився кіноадаптацію? Я вам співчуваю.

Думаєте, це кіно-драма про кохання? Перечитайте визначення слова «кохання» у словнику. Бажано вголос. І кілька разів.

Треба мати достатньо сміливості, щоб залізти в ці найпотаємніші — радше найогидніші — чоловічі бажання. Особливо жінці. А написати це так, як це зробила Анн… ну, тут можна лише сказати їй дякую.

Але попереджаю: нічого сексуального там немає. Принаймні для жінки. Там є влада. Хіть. Привласнення. Дресура.

Читаючи, дуже швидко розумієш, чим користувалися й досі користуються такі популярні напрямки просування тіла, як порнографія, модельний бізнес, sex trafficking і мода. Там є відповіді, чому саме так, а не інакше. Чому тіло треба виставити. Чому красу треба підкорити. Чому жінка має бути не людиною, а поверхнею, на яку інші проєктують свої збочені бажання.

«Історія О» показує, як чоловіки маніпулюють «коханням». Як довіра перетворюється на безправність. Як краса стає синонімом сексу. Як людина стає шматком м’яса, ще й має бути вдячною за те, що її красиво подали гостям із золотим кільцем у «правильному» місці і весільній сукні.

Цей текст можна вважати словником red flags, який треба завжди тримати під рукою. І ці red flags легко побачити не тільки в темних еротичних романах, а й у дешевих ромкомах — у всіх відтінках людської сірості.

Як вишенька на цьому патріархальному пляцку, роман має ще й чудовий приклад «дідівщини» — у вигляді домінування старшого брата над молодшим. Бо аб’юз для чоловіків — це не виключення із правил. Це і є правило, яке часто називають традицією. Іноді любов’ю. Іноді вихованням. Іноді — «так було завжди».

І, мабуть, саме тому у фіналі книги в моїй голові звучав не голос О, не голос її аб'юзерів, і навіть не голос авторки.

А трек Емінема — і ці слова: «Just stay and watch me burn».

P.S. Якщо вам здалося, що цей текст наїхав на вас, як віброкаток, який ущільнює свої ідеї тендітною механічною вібрацією, наче асфальт, — прошу вибачення.

Але так і планувалося.

P.P.S. Просто це не та книга, про яку хочеться ніжно й м’яко розповідати, п’ючи кавусю на літньому майданчику в парку розваг.

Нею хочеться ляскати по обличчю щоразу, коли чуєш: «б’є — значить любить», «я не буду проблемою», «я ще трохи потерплю», «я ж його кохаю».

P.P.P.S. Окремий уклін українському видавничому простору. Із наших тисяч існуючих видавництв ніхто так і не наважився видати «Історію О» українською. У всякому разі, я не знайшов. Навіть української сторінки про цю книгу у Вікіпедії.

Мабуть, вирішили, що книга, яка створює резонанс уже понад сімдесят років, не варта друку.

Але хто я такий, щоб щось казати.

Та й дивлячись на останні події з «Лабораторією»… ну, ви самі розумієте.

Здається, у нас найбільше бояться не незручних книжок, а сильних жінок, яких такі книги можуть виховати.

Хто знає. Я взагалі чоловік. Що я можу знати?

Пишіть у коментарях вашу думку.

P.P.P.P.S.

Якщо вас зацікавила тема, і хочеться побачити деякі ідеї із «Історії О» вивернуті догори дригом? 

Запрошую ось сюди.

Дякую, що дочитали.

Good Weird,
Штучна Тяма