Марія торкається пальцями контурів хвоста на камені.

— Вона зовсім не змінилася, — каже тихо. — Така ж вперта. Нічого досі не розуміє, і, схоже, навіть не пам'ятає, що зробила з тобою. Вона не прийняла свою сутність, Маркусе. Це не вона похитнула світи.

— О ні, — відрізаю я. Вона що, сліпа? — Вона геть інша. Це вже не дівчинка з валуна, з якою можна було бігти обійматись, — продовжую я повільно, вкарбовуючи кожне слово, щоб до неї нарешті дійшло. — Там — жінка, яка дивиться так, ніби знає, як поводитися і з ножем, і зі своїм язиком.