– А ти сьогодні щось читатимеш? – після чергового виступу спитала Ана подругу – їй вже було по-справжньому цікаво, що ж вона пише.

– Якщо за півгодини більше ніхто не прийде – так, – відгукнулася Терезінья, кинувши погляд на двері з сумішшю очікування і ніяковіння.

– А якщо… – почала була Ана, трохи здивована такою умовою, та потім здогадалася. Очевидно, що подруга побоювалася судження Жоржи, якого Ана бачила у кав’ярні, ”поета самозречення”, тож не зважилася б презентувати власну творчість у його присутності. – Знаєш… от я, наприклад, воліла б знати людину цілком!

– А якщо йому не сподобається? – сумовито мовила Терезінья.

– То може, то його проблема? 

Терезінья замислилася, роздивляючись свій новий манікюр у рожеву цяточку.

 За деякий час, коли виникла невеличка пауза, вона раптом підвелася і зробила крок у центр кола. Її одразу ж привітали оплесками, і Ана з кумедною гордістю зрозуміла, що її подруга користується тут повагою.

– Це називається “Браслети”… – тихо мовила Терезінья.

Вона не брала з собою листа. Лише відкинула назад довге волосся, набрала повітря у легені, стиснула руки на колінах і обравши поглядом уявну точку десь під стелею, стала декламувати дзвінким, мелодійним голосом – спокійно, без театральної манери, властивої тогочасним читцям:

"Наша отрута" сьогодні о 20:00