Фрагмент з першого епілогу ❤️

— Не крутися! — сміється Єва, поправляючи фату, — Ти зараз усе зіпсуєш.
— Я не кручуся... Я нервую.
— Це одне й те саме, — фиркає Кароліна, застібаючи останній ґудзик на моїй сукні.
Я дивлюся на себе в дзеркало і не впізнаю. Біла сукня ніжно огортає фігуру, а під тонкою тканиною вже помітний маленький округлий животик. Ще зовсім невеликий, але приховати його вже неможливо. І, чесно кажучи... я й не хочу.
Рус щоранку цілує його й уперто називає нашу донечку Надійкою, ніби вже точно знає, що вона саме дівчинка.
— Готово, — задоволено видихає Кароліна.
Я обертаюся до них. Єва теж помітно погладшала. Вона ніжно погладжує вже кругленький животик і світиться від щастя.
— Ден уже знає, що буде хлопчик? — усміхаюся.
— Знає, — сміється вона, — І тепер ходить такий гордий, ніби особисто винайшов спосіб народжувати синів.
Ми всі сміємося.
— А Емма? Не ревнує?
— Та де там. Вона вже всім розповідає, що буде старшою сестрою.
Кароліна закочує очі.
— А я вам обом заздрю.
— Чому? — дивуюся.
Вона дивиться на мене, потім на Єву.
— Бо ви ще хочете дітей.
Я не стримую сміх.
— А ти ні?
— Після Оскара? — вона театрально хапається за серце, — Ні. Категорично ні.
Єва починає сміятися ще голосніше.
— Він настільки активний?
— Активний? Він маленький ураган. Учора Ярош годину шукав ключі від машини.
— І?
— Оскар сховав їх у пральну машину.
Я вже сміюся так, що на очах виступають сльози.
— Позавчора він нагодував собаку морозивом.
— А минулого тижня? — підхоплює Єва.
Кароліна стогне.
— Не нагадуй.
— Що було?
— Він розмалював Ярошу паспорт фломастерами.
— Ой...
— Отож. Тому друга дитина? Колись... років через десять.