Якщо бути чесною,я і сама трохи не вірю, скільки всього вже прожили Хлоя й Тео на цих сторінках.

Ця історія починалася далеко не з ніжності. Не з красивого “вони зустрілися, закохалися і все стало добре”. Ні. Вона починалася з невимовного болю, затаєної образи, гордості, купи недомовленостей і тієї самої байдужості, яка насправді ніколи не була справжньою.

Бо коли людям справді байдуже — вони не пам’ятають кожен кинутий погляд.
Не здригаються від голосу, який здався знайомим.
Не тікають від минулого так, ніби воно все ще дихає їм у спину.
І точно не ламаються знову, коли бачать людину, яку нібито давно відпустили.

Хлоя й Тео — це історія про двох людей, які надто добре навчилися ховатися. За сарказмом. За холодом. За роботою. За іншими містами. За фразами “все нормально” і “мені байдуже”.

Але ми вже знаємо: їм взагалі не байдуже.

Ні після Греймонта.
Ні після п’яти років мовчання.
Ні після кожної випадкової зустрічі, яка зовсім не здається випадковою.
Ні після поглядів, у яких досі більше правди, ніж у всіх їхніх словах.

За ці 14 розділів вони встигли ще більше посваритись, тікати, мовчати, робити вигляд, що все під контролем… і знову опинятися надто близько одне до одного.

І мені здається, найцікавіше тільки починається.

Бо минуле ще не сказало свого останнього слова.
А почуття, які так довго ховали, рано чи пізно все одно знаходять шлях назовні.

Дякую кожному, хто читає цю історію разом зі мною. Хто переживає за Хлою, злиться на Тео, помічає деталі, чекає продовження і проживає ці емоції не менше, ніж я, коли пишу.

Для автора це дуже цінно ?

Попереду ще багато болю, правди, напруги й моментів, після яких, сподіваюся, вам захочеться сказати: “ну де ж наступний розділ?”

За традицією, додаю вам ілюстрації)))