Тут буде жорстко. Злам особистості. Насильство. Криваві сцени. Та головне інше. Їх ненависть продиктована системою і суспільством. Але коли вони насміляться відкинути зайве, то побачать врешті один одного. І в момент, коли рятівник стає катом, кат перетвориться на рятівника.

...Страх заважав нормально дихати. Ні, я не боялась смерті. Просто… не хотіла помирати саме так. Боляче. Довго. Як мама. Але вибору мені не залишили. Проковтнула грудку в горлі. Чекала. Воєвода щось зачитував. Люди плескали в долоні. На плече лягла важка рука. Боляче штовхнула вперед. Я заточилась, мало не впала. 
- Іди, відьмо! Скоро приєднаєшся до своїх праотців, - прохрипів гвардієць позаду, а потім сплюнув мені під ноги. Дякую, чоловіче, за цю останню шану. 
Торкнулась чорної кам’яної чаші. Шорстка і холодна. Залишки магії нікчемною калюжко плюскочуть на дні. Вона знову стане повною на декілька років. Тим часом мої рештки вже давно розвіє вітер. Згоріле тіло відьми ніхто не ховає. Не можна. Його кидають на пустках. І обходять потім те місце стороною. Правильно. Бійтесь, люди, відьму і після смерті. Не тривожте її кістки своїм злим оком...

...- Зупиніться!
Металевий голос розірвав свідомість. Зашкарублі пальці відпустили мою руку. Розплющила очі. Ні…цього не може бути. 
- Іменем магістра Ордену наказую передати цю відьму мені. Негайно! - холодний глибокий голос глухо виривався з-під залізного черепа. 
Я його вже бачила. Не так. Не тут. У своїх снах. Віщих. Тінь цього залізного черепа приходила до мене надто часто. Постійно. Мій незмінний супутник у моторошних снах. Ти мене знайшов. 
Вороний лискучий кінь заіржав. Дзвінко вдарив копитом об бруківку. Глухо бухнули чоботи об землю. Вугільна шкіряна форма. Чорний каптур. Металева маска до очей. Рука на ефесі чорного меча. Гострий погляд на мою порізану руку. А наступний на мене. Мороз пробіг спиною...

...Несподівано на моїх зап’ястях змією закрутилась міцна мотузка. Череп швидко зв’язав їх трьома чіткими рухами. Кинув гострий погляд. Його очі були такі ж вугільно-чорні, як і його меч. 
- Будеш йти за моїм конем. Покажи своє взуття.
Ми одночасно опустили очі на мої ноги. Непримітні, але добротні шкіряні чоботи. Свиснула їх місяць тому на ярмарку в неуважного купця. 
- Годиться. - виніс він вердикт і заскочив на коня. Інший край моєї мотузки прив’язав до своєї руки.  
Ми повільно покидали площу. Натовп розступався. Відводив очі. Сьогодні страти не буде...

Перший розділ уже на сайті

Тінь залізного черепа