Вітаю, мої солоденькі!

Що ж... історія вже впевнено рухається до фіналу. Залишилося якихось двадцять відсотків, а можливо, навіть менше.

Одразу попереджаю: усіх відповідей на таємниці всесвіту не буде. І, якщо чесно, для самої історії Моргани вони не такі вже й важливі. Найважливіше, що саме вона обере. Проте точно будуть закриті сюжетні лінії Діаваля та Аластера.

Лютер попросив часу... але його в нього залишилося геть небагато. 

Ми мовчали. Ми обоє чудово розуміли, що до чого, і панічно боялися зронити бодай слово. Особливо боялася я, адже тоді все стало б у рази складніше. Але важкі питання так і крутилися на язиці. Чого я взагалі хотіла від нього? Я ж збиралася поїхати. Утекти. Тож не мала жодного права чогось вимагати чи на щось сподіватися.

— Дай мені час, Моргано, — раптом глухо мовив він і ніжно поцілував мене в маківку. — Просто трохи часу.

Я не стала питати, для чого саме. До кінця святкувань залишався якийсь тиждень. Невже він справді думає, що сім днів здатні змінити долю, яку для нього вже давно написали інші?

Проте я егоїстично змовчала. Мені надто сильно хотілося провести ці останні дні з ним, нехай навіть і віддалено, ховаючи погляди в коридорах палацу.

Мовчки кивнула й повільно повела долонею по його плоскому животу, відчуваючи, як під моїми пальцями легко тремтять м'язи. Опустилася трохи нижче, до стегон… але рука Лютера швидко перехопила мою долоню, зупиняючи цей рух.

— Я б хотів залишитися тут... назавжди, — тихо зізнався він. Важко зітхнувши, додав: — Але нам пора повертатися.

Я заплющила очі.

 

❤❤❤Дякую за підтримку! ❤❤❤

І запрошую до читання!

Парі на злам