У коментарях до мого попереднього допису зі мною поділилися думкою, яка не виходить у мене з голови:

«Кажуть, що книги змінюють тих, хто їх читає, але, можливо, найпершим читачем кожної книги є її автор».

  Мені здається, у цих словах прихована глибока правда. Саме тому сьогодні хочу продовжити цю розмову.
  Перш ніж історія торкнеться чужого серця, вона проходить крізь серце того, хто її створює. Вона змушує його повертатися до спогадів, яких хотілося уникнути, ставити запитання, від яких роками можна було тікати, і шукати світло там, де, здавалося, назавжди оселилася темрява. Ми думаємо, що керуємо історіями, та з часом розуміємо: це вони непомітно починають керувати нами.
 Письменник сідає за стіл із наміром створити світ, але що довше він пише, то ясніше бачить: світ створює його. Кожен герой стає дзеркалом, у якому відбивається те, чого автор не хотів у собі помічати. Кожен діалог відкриває мовчання, що жило всередині роками, а кожен фінал стає прощанням із тією версією себе, яка вже не повернеться.
  Можливо, саме тому письмо так виснажує. Воно забирає не час - воно забирає частинки людини. Автор залишає їх між рядками, навіть якщо ніколи не називає їх своїми іменами. Саме тому після завершення книги виникає дивне відчуття порожнечі. Наче разом із останньою крапкою ти відпустив когось, ким був вчора.
 І все ж ми повертаємося до письма знову, бо книга ніколи не є лише історією. Вона - спосіб вести розмову з часом. Спроба зберегти те, що приречене зникнути. Мовчазний доказ того, що ми були тут, любили, боялися, втрачали, шукали сенс і не переставали ставити запитання.

  Можливо, саме тому найкращі книги не дають готових відповідей, вони залишають людину наодинці з її власною душею. І не має значення, чи це читач, чи автор, бо коли книга справжня, вона переписує обох.

Сьогодні додам два нові розділи "Якщо серце згадає раніше",  ❤️✨тому підписуйтесь, щоб не пропустити❤️✨, а поки залишу новий арт Райана та Майї пов'язаний з оновленнями: