Він мовчав. Вона мовчала.

Зала завмерла в тиші, лише музика. 

— Я знаю, але я не зміг втриматися. Тебе не було занадто довго, а я… я не можу більше … не можу без тебе.  Ні дихати, ні жити. — Ріан з усією силою, якою тільки мав, тримав своє обличчя кам'яним і холодним, щоб для присутніх у залі цей танець був скоріше даниною поваги до королеви. — скажи мені, ти ж це також відчуваєш?

Віка мовчала, вперше в житті вона зустріла того, з ким готова забути всі уроки Ба, і кинутися у вирву почуттів з головою. Вона також тримала обличчя холодним, байдужим і відстороненим.

— Так, — злетіло з її вуст, перш ніж стихла мелодія і танець завершився.

ВІН. ВОНА. І МИСТЕЦТВО ПОФІГІЗМУ